Перед собором святого Миколая — народу і народу. Хто не промикнувся всередину, той розглядав міську верхівку, яка прибувала на подвір’я: бургомістра, імениту шляхту, радників і перш за все епіскопа Рескільдського, який мав правити службу. Кожному хотілося глянути на юнкерів у коротких куртках з довгими рукавами, в ошатних капелюхах і барвистих дзьобатих капцях.
З відчинених дверей приглушено линули сумовиті звуки органа. Простоволоса юрба наслухала їх і пошепки називали імена парафіян під червоними балдахінами. Рівними лавами підійшли цехові майстри. Городяни радісно вітали їх — своїх побратимів, своїх найкращих обранців.
Міська панота не втрималась обіч; до юрби гордовито підійшов бургомістр Бертрам Вульфлям з двома синами — Вульфом і Вульвекеном, довготелесими велетнями, що більше скидались на воїнів, ніж на вельмож.
Бургомістр був зодягнений у чорний оксамит; з-під шиї звисав у нього важкий золотий ланцюжок, а з берета стриміла пір’їна. Син його Вульф, отаман міського вояцтва, убрався в кольчугу. На його волячій голові сиділа каска, величезні остроги обтягали закаблуки. Вульвекен, сконенський фогт, прийшов у панцирі, шоломі і з широким мечем на боці. Городяни вклонялись їм, але добридень не казали.
Коли ж прибув новообраний радник Карстен Зарнов, майстер цеху м’ясників, юрба вибухнула привітаннями на його честь. Він прямував у розкішній куртці із лискучої шкіри і при мечі, який засвідчував його новий сан. Городяни пишалися, що, завдяки їм, їхній чоловік вибився у верхи міста. В його особі вони засідали у міській ратуші і займали радницьке крісло в соборі святого Миколая, яке ні розкішшю, ні значенням не поступалось перед кріслами заможників. Опасистий м’ясник ступав упевнено і твердо, сповнений гідності за своє нове звання.
Слідом за м’ясником простував Герман Гозанг — купець і радник, щирий друг цехів і затятий ворог Вульфлямів.
Блідий і зосереджений, ішов він обіч своєї дружини — молодої, білявої, у блакитному, як море, платті. Довгообразий, без волосинки на лиці, він був у простенькій сірій куртці і такому самому береті; побіля широкого яскраво-жовтого пояса висів у нього короткий меч. Наперекір своїм сорока літам, Гозанг тримався хвацько і молодо. Усміхаючись, він висловлював подяку святково вдягненим городянам, які вклонялись йому і лунко та радісно вітали його. В одну тяж із Карстеном Зарновим він боровся проти вульфлямівського поріддя. У міській ратуші він мужньо виступав проти їхнього вовчого коліна: ходила навіть поголоска, ніби він — у тісному зачепі з цехами Брауншвейга та Франкфурта, й усі плекали надію, що під його орудою багатіїв проженуть від влади і в Штральзунді.
Карстен Зарнов сів у радницьке крісло серед «тих, що вступали у сан», Герман Гозанг — серед «тих, що вже мали його». В першому ряду між «старими радниками» зайняли місця три Вульфлями. Навіть у соборі святого Миколая суворо дотримувались порядку, заведеного з давніх-давен у ратуші. Поміж радницьких дружин, на середніх сидіннях перед самісіньким амвоном, примостилась і молода Гозангова дружина, яка, попри свій скромненький і непоказний одяг, виділялась найчарівнішою вродою; до неї пильним оком придивлялись усі — а надто дебелі Вульфлями в багатих оздобах і, чи не найбільше, Вульфова дружина, яка хотіла доскочити слави не тільки найбагатшої, але й найгарнішої жінки у Штральзунді. Коли Вульф вів її до шлюбу, то, щоб любка не забруднила черевиків, він вистелив їй дорогу англійським сукном аж до собору святого Миколая.
Сідаючи в своє радницьке крісло, Герман Гозанг відчув, що тут він самотній чужаниця. Його зустріли без слова і привіту — один лише Карстен Зарнов помахав йому піднятою рукою. Так! Герман Гозанг, штральзундський купець, засідав у ратуші серед відвертих ворогів. Можливо, дехто й не хотів дивитись на нього зизим оком, але страх перед всесильними Вульфлямами робив своє. Для народу Гозанг став речником, а для багатіїв — відступником.
Орган завмер. Єпіскоп Рескільдський зійшов на амвон. Від сяйва сліпучих діамантів яскрились на ньому розшиті золотом ризи і митра, вбрані задля великого свята; сяяла і золотава єпітрахіль на грудях. Прихожани споглядали свого пастиря з чаром і мовчазним благоговінням. Він позирнув поверх радницьких крісел і речитативом затягнув: