— Omnia vincit amor…[10]
Гозангові заступали отця дужі шияки його чільних ворогів. Після подій в Анклямі вони почували себе в гонорі, як ніколи. Анклямці повстали, щоб добитись народовладдя в своєму місті, але повстання потопив у крові померанський князь. Вульф із своїми лицарями поспішив до нього на поміч і доскочив успіху: анклямських ремісників-бунтарів відправили на дибу і плаху. Вульф поклав собі за гасло: «Ліпше зробити з міста пустелю, аніж голоті віддати владу». Анклям не став пустелею: він обернувся на цілковиту руйницю і цвинтар. Із данини, яку нещасне місто сплатило своїм душителям, чотирнадцять тисяч марок і два кораблі дістались Вульфові Вульфляму. «Зачекайте, шахраюги, — казав собі Гозанг, — прийде час і за все ви будете платити. Розплачуватиметесь геть до гроша — за купецькою звичайкою. Не вічно ви триматимете гору… Мармизи дурноверхі, пора б уже второпати це!»
— …pater, ora pro nobis, amen![11] — закінчив єпіскоп, а всі повторили: — A-a-amen!
Коли, услід за Вульфлямами, Герман вийшов надвір, натовп, який увесь молебень прогибів перед церквою, на радощах загомонів. Аби Вульфлями не думали, що п’ється до них, городяни дружно загукали:
— Гозанг! Хай живе Гозанг! Хай живе радник Гозанг!..
Вульф Вульфлям бовкнув своєму батькові:
— Ти ба, що робиться? Треба діяти без загайки!..
А бургомістр, який бігав лютими очима по зухвалій юрбі, ствердно кивнув головою, погоджуючись із сином.
Після свят Клаус і Герд відвідали Гозанга.
Його дім — стара будівля, якій було, мабуть, за сто років — стояв неподалік від собору святого Миколая та ратуші і виглядав серед бучних розмальованих палаців завбого. Високий фронтон знімався сімома уступами вгору, скидаючись на випрямлену семипалу долоню. Фасад був плаский, без еркера й особливих прикрас. Та ж сама простота панувала в будинку. В сінях стояли діжі та лантухи. Дерев’яні сходи вели на горішні поверхи.
Хлопці сиділи перед купцем у подовжній холоднуватій господі, де не було майже нічого, крім кількох стільців та ваги, біля якої примостився вовкодав і не спускав з них очей. Клаус прохався до купця в матроси. Він посвідчився вірчими листами від кількох городян — і в першу руч від майстра цеху бондарів, у якого пропрацював усю зиму, і від майстра цеху рибалок, якого добре знав Герд.
Гозанг мовчав і придивлявся до хлопців. Відверта Клаусова поведінка сподобалась йому. Нічого не скажеш, з цього юнака вийшов би добрий матрос.
— Знай: служба на моєму кораблі, — мовив купець Клаусові, — не обходиться без воятики. Небезпека пильнує мою «Женев’єву» скрізь. А відколи я радник, пірати чигають за нею аж надто.
— Чому саме відтоді? — поцікавився Клаус.
— Бо з дужими ворогами заворогував.
— Пірати, начебто всім купцям дошкуляють, — зауважив юнак.
— Так здається про перше око. А насправді купці або злигуються з піратами, або й самі тягнуть з ними один гуж. Ну, а в мене… в мене ворог один, але могутній.
— Та зате сто друзів!
— Коли маєш дужого ворога, ста друзів замало, — усміхнувся Гозанг.
— Це Вульфлями! — озвався Герд. — Правда ж?
— Я теж знаю одного Вульфляма, — зопалу кинув Клаус. — Він задаремне одбатожив сімох старійшин, а восьмого осліпив… Ба! Спочатку він підлаштував їм крадіжку. А відтак загорнув собі їхню платню.
— І либонь, рибальську скарбницю в додачу, — докинув Гозанг. — Правда ж, із-за неї шуря-буря знялася?
— Так, але гроші незабаром знайшли… Ще б пак!.. Їх закопали з намови самого Вульфляма.
— Що ти? — похопився з місця Герман. — Скарбницю розшукали?
— Авжеж. Якби не так, то хіба старійшини були б злодіями?
— Ось воно що… — Купець бухнувся у своє крісло й за хвильку повідомив хлопцям: — А Штральзунд відзбиткував Вульвекену шість тисяч марок. Ніхто й не довідався, що вкрадені гроші знайшлися!
— Буцім украдені, — зауважив Клаус.
— Отож, — погодився Гозанг і спитав, гірко посміхаючись: — Чим же він не пірат?
— Ні, дрібний злодюжка, — заперечив Клаус. — Пірати — ті чемніші.
— Ось уже вісімнадцять років не звітує бургомістр перед громадою, куди він діває громадські гроші. Вісімнадцять років — відтоді, як його обрали бургомістром. — Гозанг сполотнів з люті. Втупившись очима в підлогу, він провадив далі:— Абиякого розбишаку настанови на чолі міста — він не обдиратиме городян так безсоромно, як оцей багатій із своїми вилупнями. Сором і ганьба… — Герман глянув Клаусові в очі й додав: — А ти ще просишся до мене в матроси?