Із своїх думок Гозанг похопився, коли заговорив Ніколаус Зігфрід. І хоч зростом Зігфрід вигойдався вище середнього, поруч із Бертрамом Вульфлямом він видався малим і закволим — постава у нього була струнка і майже тендітна. Його довгасте кощаве обличчя здавалось ще плескатішим через невисоке чоло. На добрий десяток молодший від Вульфляма, він виглядав на десять літ старшим за нього: чуприна геть посивіла, під стомленими очима синіли капшуки. Якщо голос у старого Вульфляма був басовитий, зичний, то в нього він звучав високо, почасти навіть різко й неприємно.
Але як же насторожився Гозанг, коли він почув, про віщо торочить Зігфрід! А розповідав він про сумний нелад у місті, якого не знали в ньому споконвіку і, дай боже, щоб не знали ніколи. І як йому не гірко, але він — бургомістр, і люб-не-люб розкаже про неприємнощі. Отож хай панове видобудуть науку з його слів.
— Йдеться про радника Гозанга…
Герман повагом звівся на ноги.
— Про мене? — зронив він і оглянувся.
В голові у нього все переплуталось, він відчув, як тіло його холоне. Що за штуку грають над ним? Яку осоругу наготували йому?.. Так ось чому по нього посилали збройну людину! Його мали за в'язня!.. Він глянув на Бертрама Вульфляма — достеменного заводія цієї підлоти. Той спокійнісінько сидів і гортав папери, крадькома позираючи на радників. О ні, Вульфлям не дасть йому говорити. Герман збагнув це миттю. Йому хотілося закричати, але він стояв, мов уритий, і з нетерпінням чекав — на ще якусь небилицю, сточену Вульфлямом.
Про хутра? Господи, мова йшла про хутра! Зігфрід патякав про них безнастанно. Гозанг не тямив нічого. До чого тут хутра?
— Ганьба і сором купцеві, який зневажає закони міста і пожиткується своїм радницьким саном, аби щось мати з цього!
— Говоріть до діла! — спалахнув Гозанг.
— Я й так говоритиму, Гозангу! — вигукнув Зігфрід, і голос йому урвався.
Германові дорікали за чотириста шкурок, сорок з яких він нібито підшив дорогоцінними хутрами, тим часом як митниця збивала з коштовної хутровини вищу пайку. Зганьблено честь купця, заплямовано сан, загублено пошану торгової людини в народу.
— Вигадки! — згукнув Гозанг. — Я вимагаю негайного розсліду!
— Ми теж за нього! — прокаркав Зігфрід. — І з ним ніхто не воловодився. Його вже зроблено!
— Панове радники! — крикнув Герман. — Це брехня! Підлий наклеп моїх ворогів! — Він хотів був перетерти Вульфляма на зубах, але не вдалося — його слова потонули у загальному обуренні. Так у ратуші ще ніхто не вівся!.. Замість картати і громити противника, Герман хоч-не-хоч захищався. Особистих рахунків у раді не може бути! Якщо на нього нападають, то чом би йому не боронитись? Чи хай його б’ють, а він мовчатиме?..
Зігфрід проголосив:
— Слово має радник Карстен Зарнов!
Всі миттю стихли і звернули очі на м’ясника, який до виступу не прохався, але знав довідне, чого від нього хочуть.
— Оце правильно! — гукнув білоголовий радник Йоганн Тільзен.
Гозанга теж приголомшила ця оповістка, і він глянув на свого однодумця.
М’ясник показав себе спритним крутієм. Він захищав купця, але й підтримував Зігфріда. Змалювавши Германа доброчесною людиною, він не забув докинути, що важкі бургомістрові звинувачення не з полиці взяті й одвихнутись від них аж ніяк не можна. Без задумки він потвердив і Зігфрідові слова: купець, який засідає у ратуші, двічі й утричі відповідальніший за свої вчинки і повинен іти за її начертами. Але якщо вже винити Гозанга у злочині, то тільки після строгого розсліду! А так за будь-яку річ та й голову з пліч — не годиться.
— Сам я новак у ратуші, — кінчав Зарнов, — але я ставлю над усе правду й особисту незаплямованість.
Радникам його виступ дуже сподобався. Слово попрохав Герман Гозанг, однак йому відмовили. Він опустив голову — мужність покинула його.
…Поки йшло слідство, Гозанг відбував домашнє ув’язнення. Йому заборонили виходити з дому і приймати відвідувачів.
НА МОРІ
Куций, зате розлогий і стрімкий вітрильник «Женев’єва», заглибистий посередині і майже однаково зависокий що на баштовидній кормі, а що на носі, був стотонної вантажності і мав, рахуючи священика, тридцять шість чоловік обслуги. На бушприті виринало з-під води дерев’яне зображення нагої жінки, яку моряки називали «пресвятою дівою». Високе поруччя з чорного кипарису прикрашало обшиті міддю облавки.