— Ану, спробуймо!
— Ану!
Моряки зачаїли дух і перелякано дивились на зайдиголову, який кинув виклик першому силачеві. Дехто відступив до поруччя, передчуваючи зле.
Клаус вийшов назустріч Дрезе сміливо й рішуче, мов Давид проти Голіафа.[12] Велетень уп’явся в хлопця примруженими очима. Хвильку вони допитливо дивились один одному в вічі. Обличчя у Дрезе було вилицювате, з бляклими сіро-зеленими очицями, здоровенною носярою і зашироким недоладним ротом. Шия і карк були у нього так само дужі, як і голова, а рамена, з яких, мов довбні, звисали руки, вигравали м’язами. Хлопець нахилився і, перш ніж богатир отямився, з блискавичною швидкістю затис йому руки. Дрезе глузливо зареготав, потім глибоко вдихнув і щомога рвонувся. Юнак тримав міцно. Од чорної люті кров шугнула велетневі в голову, він запихтів, ще раз понатужився, але даремне. Клаус гукнув сміючись: «Вочевидьки, каші мало з’їв?» — й одірвав його від палуби. Довкола схвально загомоніли. Парубійко хутчій відпустив супротивника й одскочив до товаришів. Дрезе витріщив на нього недобрі очі, обернувся і, не зронивши жодного слова, подибав до загального кубрика.
Тепер подали голос матроси. Клауса хвалили, плескали по плечу. А дехто мерщій утік, наче насувалася гроза.
Клаус був безмежно щасливий. Все видавалось йому привітнішим і відраднішим, ніж колись. Досі він не бачив над собою такого високого-високого неба, а та земля, до якої вони клали путь, все більше і більше чарувала його. Ах, до чого вузький і мізерний був той світ, у якому жив він досі! Що далі вони пливли, то неймовірніші дивовижі чули про чужинні краї.
Коли Клаус заглядався на водяне свічадо або помічав удалині нове велике місто, на гадку збігав нещасний Йозеф з розповідями про Марка Поло, який здійснив мандрівку в Персію та Китай і побачив там силу-силенну чудес. Тепер він сам невеличкий Марко Поло — шукач пригод, першовідкривач, мандрівник.
Дні на борту спливали в виснажливій праці: моряки чепурили палубу, лагодили канати, латали вітрила. В гаванях вони вантажили або вивантажували крам, а за гарної погоди конопатили, ковалювали, стельмашили. А щойно все ставало на своє місце, знову зривався шторм і завдавав кораблеві свіжих ран, які вимагали хуткого загою.
Чудові були дні у великих містах! Ось і тепер Клаус, Братик Гейн і Дитячий Бас зійшли на берег утрьох. Хильнувши міцного німецького пива, вони блукали вулицями Стокгольма. Потім подалися до купальні, та тільки не за тим, щоб помитися, — адже й у них на вітрильнику вистачало цього щастя — просто лазні були тут громадським видовиськом. Кумедно милися тамтешні люди!.. Попиваючи за столиком мед-пиво, трійко наших друзів спостерігали, як у великих дерев’яних ваннах талапаються чоловіки з жінками, забавляючи глядачів смішними витівками.
Клаус чатував на марсі. Його ніби підхопили хмари: крім такелажу, він не бачив ні палуби, ні води — їх оповив непроглядний туман. Стояв штиль. Шматок вітрила, що виднівся, сонно звисав у сіряву. Корабель гойдався на хвилях, — але вперед не йшов. Безвітря непокоїло мандрівців: вони саме-саме пропливали повз фінські береги. Щомиті чекай із туману землі або піратів. А вдалося б своєчасно вгледіти узбережжя, підступні острови «Женев’єва» минула б щасливо.
З мряки раз по раз гукали:
— Вахтовий!
— Слухаю! — відгукувався Клаус. Він знав, що від нього чекають: «Попереду земля!» Але хоч як він приглядався — нічого не впадало йому в око.
Внизу об вітрильник хлюпалися хвилі. На пам’ять збігали Братикові розповіді, що часто перед штормом, а вельми тоді, коли водяні духи балакають з духами туману, з моря чути жалібні голоси:
Вслухатися — таке й справді видзвонювали хвилі.
Але море не лякало Клауса. Решту матросів, навіть Гейна, воно, здається, обавляло страхом. Дивно! Для чого тоді пускатись на нього?.. Море — це радість, свобода й боротьба. І насамкінець — перемога. Але такий туман справді ховає у собі щось загадкове і щось почварне.
— Егей-ей! — крикнув він униз. — Ліворуч земля!..
— Вахтовий! — загукали з палуби.
— Ліворуч — земля! — повторив Клаус.
«Женев’єва» прагнула якнайшвидше дістатися славного торгового міста Новгорода, щоб покинути його іще до білих мух. В грудні замерзали річки та затоки, а зима у східних краях довга і люта.
«Женев’єва» підійшла до фінських берегів. Пірати не зачіпали її. Напасти на неї вони не зважились: встановлена на кормі «Відвага» влаштувала б громовиту зустріч абиякому непроханому гостеві.
12
За біблійним переказом, Голіаф — могутній велетень, якого вбив юний іудейський цар Давид.