Гладка була суша перед ними — гладка, наче море, і, здавалося, так само й безконечна. Неповороткий вітрильник плив вузенькою протокою, стиснутою берегами. Далі й далі він заглиблювався у протоку і неквапним поковзом ішов цілими днями; а одного разу, коли дув несприятливий вітер, його тягла з берега на довгих линвах валка тамтешнього люду.
«Хто ладен змагатися з богом і Новгородом!» — гласило тодішнє прислів’я.
Тим часом як велике місто Київ утратило самостійність через князівські міжусобиці, Новгород успішно утверджував її. Член Ганзи, він правив за найважливішу перевалочну гавань на сході. Тут зачиналися торгові шляхи з європейської півночі в далеку Азію та на Кавказ. Занепрохідними болотами, доступний водою лише кілька місяців на рік, він був майже недосяжний для ворогів. Певна річ, розміщення заважало йому сперечатися з містами Прибалтики за першість на морі. Проте він брав гору в торгівлі з усім Сходом.
У Новгороді панувала республіка — князів обирали на вічі. Коли у східно-руські князівства вдерлися татари, Новгород вистояв перед їхньою навалою. Його великий князь Олександр побив шведів на Неві, за віщо одержав прізвисько Невського. Така ж доля спіткала німецький рицарський орден у «Льодовому побоїщі» на Чудському озері. Але пізніше гордий Новгород все одно схилив голову і платив данину татарам. Проте членом Ганзи зоставався й надалі, і ще довго в ньому збігалися торговельні путі на Сході.
Подорожувалось тяжко. Та щойно мандрівники вгледіли великий Новгород, труднощі забулися. Принаднішого й дивовижнішого міста ні Клаус, ні Дитячий Бас ще не бачили. А Братик один раз уже побував тут.
На тлі численних, химерно злаштованих церковних бань — золотих, зелених, голубих і червоних — стояли тереми. Посеред міста, що вперезалося високим могутнім муром, стримів дитинець,[13] за яким даленіли найбільші і найгарніші церкви. Доми було вибудувано з дерева, але з небаченим смаком і кмітливістю.
Городяни носили довгі кошлаті бороди й барвисті свити аж до п’ят. Ратники ходили в гостроверхих шоломах, при широких мечах, бердишах і щедро оздоблених щитах. У всьому відчувалась незвична пишнота.
Від Новгорода так і віяло неймовірною силою й багатством. Звідси йшов торговий шлях до Чорного моря, до двох величезних царств — Китайського і Перського.
Клаус стояв на кормі свого корабля і не міг надивитися на це чарівне місто.
Та хоч як веселили душу торгові міста, найбільшою втіхою для Клауса було кермо. Він добре вивчив примхи вітру і вправно користувався кожним його повівом, обхитрював його, примушував надимати вітрила і гнати корабель уперед. Хлопець вивчився навіть долати стрічні вітри. У безвихідь керманич потрапляв лише у мертвий штиль, — саме він був для матроса найтяжчою карою. Проте безвітря рідко залягало в північних морях.
Дорослим і повнолітнім видавався Клаус поруч із Дитячим Басом, який був на кілька років молодший за нього. Але на дитину скидався Клаус побіля старого Свена, який свої шістдесят літ носив з благородною легкістю і мав на повному спокійному виду, де не лишили слідів ні пірати, ні урагани, чудернацьку білосніжну бороду, що віночком обрамляла підборіддя і ще більше вирізняла дорідність його лиця.
Поряд з Гейном і Дитячим Басом, наймилішою людиною для Клауса був керманич Свен. Він залюбки стояв би і стояв біля діда, який позручніш випинав за стерном своє черевце, так що вся постава його виказувала вдоволення і спокій.
А як спритно він вів корабель! Найбільше вражала Клауса його вперта небалакучість, дивна й для півночі. Хлопець міг простояти біля Свена кілька годин і не почути від нього жодного слова. Попервах це діймало до живця. Клаусові здавалось, що дід гребує ним. Та інколи той зазирав юнакові у вічі, одним оком підморгував йому і знову відвертався.
Але Клаусові не мовчалось. Хлопця дратувала дідова німизна, він мав запитання, на які хотів би зачути відповідь. Його душу краяли сумніви. Він безнастанно відкривав щось нове в житті, але ж не все огулом забереш у себе, кожну річ годилося б обговорити, прояснити, обрадити з кимось. А битий у тім’я «морський вовк» повертався до нього спиною і з відповіддю не квапився, коли хлопець чекав на товариське слово.
— Що ви за людина, керманичу! — з докором вигукував Клаус. — Так ви й говорити розучитесь, якщо бодай потроху не вправлятиметесь. Рот дано не тільки на те, щоб їсти і дихати.
— Ей, хлопче, хлопче, — з болем у голосі відповідав дід. — Краще б ти питався інших — ті про все тобі скажуть.
13
Дитинець — центральна укріплена частина міського поселення Древній Русі. Дитинець стояв на найвищому місці, був оточений мурами чи дерев’яними стінами, а також ровами з водою. Згодом назва «дитинець» замінилася назвою «кремль».