Смерть Свена — жахлива втрата. Відтепер він мусив покладатись тільки на себе. Йому бракувало мудрого, по-батьківськи лагідного товариша і досвідченого моряка. В живих не було Свена і Братика. Він наче осиротів удруге. І це тоді, коли доконче треба вирішувати, де і як воювати із всесильними багатіями!
Згодом матроси зібрались на горішній палубі. Коли Клаус підійшов до них, рішення у нього вже визріло, і він волів би вмерти, аніж відступитись від нього. Він розповів побратимам, що сталось у Штральзунді за їхньої відсутності.
— Всі ви знаєте Вульфлямів, як свої старі чоботи, — закінчував він. — Вони дужі, як вовки. Од сьогодні гасло мого життя: «Смерть Вульфлямам!»
— Смерть Вульфлямам! — дружно підхопили моряки.
— Вивести сюди Штуве! — наказав Клаус. — Закорабельним звичаєм, він підлягає судові.
Блідий, але з гордо піднятою головою, староста вибирався східцями на палубу. Руки у нього були за спиною, заковані в кайдани. Він ступив у коло моряків і безстрашно втупився в Клауса.
— Йоганне Штуве, — розпочав Клаус допит. — Достеменно відомо, що того згубного вечора ти бачив Дрезе біля сходів на горішню палубу!
— Cui bono! — відповів Штуве.
— Ти бачив у нього в руці залізо і знав або принаймні Здогадувався, навіщо воно йому.
— Cui bono!
— І на суді ти змовчав про все…
— Cui bono!
— Більше того, уночі ти нишком викинув за облавок залізо, що лежало біля мертвого Дрезе і засвідчувало його Злочинницький намір.
— Cui bono! — Підсудний відверто кепкував з Клауса і виповідав йому свою смертельну ненависть.
— А позаяк ти мовчав, Гейна осудили несправедливо. Хто-хто, а ти добре знав, що він убив Дрезе, захищаючись.
— Cui bono!
— Що ти скажеш на своє виправдання?
Йоганн Штуве глумливо скривився й окинув поглядом присутніх. Але мовчав. Клаус повторив запитання.
До старости підійшов отець. Штуве обривав його на кожному слові безнастанним «сиі Ьопо!». Він тримався визивно, хоча й не сумнівався, яка доля чекає на нього. Дехто навіть захопився його безстрашною поведінкою. Довкола схвально загомоніли. Тому Клаус крикнув над усі голоси:
— Ти убив Гейна Вітліна!
— Cui bono! — з неменшою силою гаркнув Штуве і смертельно зблід не він, а Клаус. Хлопець владно промовив.
— Я засуджую тебе до смертної кари! Ти призвів Гейна до безвинної загибелі!
— Cui bono! — мовив Штуве, а слова його прозвучали як згода.
До Клауса підійшов отець Бенедикт.
— Я розумію ваші почуття. Ви мстите за свого бідолашного друга. Але будьте милосердні, згляньтеся над старостою!
— Бог йому суддя, а не я! — відказав юнак.
— О, коли так, — підхопив священик, — то господь заступається за нього!
— Рятуйте його душу! — кинув Клаус отцеві і відвернувся.
Священик зрозумів, що з нього глузують і, згорнувши руки, замовчав.
Штуве кріпкенько прив’язали до дошки і вишпурнули в море.
На прощання він оскаженіло прогорлав: «Cui bono!»
Частина друга
Великий пірат
БРАТИ-ВІТАЛІЙЦІ
Королева Данії Маргарита прийняла у замкові Фредеріксбор посланців од шведської шляхти, яка прохала в її величності регенства над їхньою вітчизною. Заповітна мрія розумної й гонористої королеви сповнялася: три північних царства — Данія, Норвегія і Швеція — об’єднувалися під її скіпетром. Од свого батька Вальдемара IV вона, престольна опікунка рідного сина Олава, перейняла розхитане й занедбане королівство. Усій півночі нав’язувала свою волю Ганза. Але Маргарита, повелителька Данії та Норвегії, таки дочекалась, коли вона стане на герць із Ганзою й вирве з-під її залежності Швецію. Своєї мети королева не спускала з очей ні на мить і йшла до неї розумно, хитро і ні в чому не перебираючи міри.
На півночі, як і скрізь за тих часів, процвітали вбивство, отруєння й немилість — засоби, якими панівна верхівка стверджувала й розширювала свою владу. Головою всьому була сила. Володарів струювали найближчі їхні родичі, добивали під час хвороб, заманювали в пастки або ув’язнювали довіку. Народ підпадав то тому, то іншому коронованому царевбивцю чи отруйникові. Для знатних панів старанність селян, могуть городян, заповзятливість купців спричинялись до затяжних чвар, розбишацьких нападів та віроломних убивств. А коли йшлося про те, щоб знекровити супротивника, вони утримували на свій кошт розбійників і потурали піратству.