Королева Данії воювала з Ганзою і пособляла балтійським грабіжникам, одкривала їм свої гавані й закуповувала в них здобич. А невзабарі ганзейські міста Вісмар та Росток теж вербували до себе піратів — «вільних морських солдатів»[14] — і хитро послуговувались ними у війні з Данією.
Отож березневого дня 1388 року, коли до Маргарити завітали державні шведські гості на чолі з могутнім намісником їхнього краю Бо Йонзоном Гріпсом Гріпсгольмським і запрохали у неї захисту од засилля Ганзи й герцогів Мекленбурзьких, королева пообіцяла їм допомогу.
Нещодавно у битві під Фальчопінгом шведський король Альбрехт Мекленбурзький зазнав від неї нищівної поразки. Шведські дворяни і гольштінські графи перемкнулись на полі бою у датський табір. Альбрехт Мекленбурзький із своїм сином попав у полон. Звитяжна королева Данії одягла їх у блазенські ковпаки і заточила до вежі ліндгольмського замку. Як і Норвегія, Швеція опинилась під рукою Маргарити. Опір учиняв лише Стокгольм. Під орудою молодого Йоганна Мекленбурзького він одбивав усі нальоти датчан. Дуже допомагали йому й численні тамтешні німці. Застольне місто Швеції розгорілись затяжні й жорстокі бої. «Не впаде Стокгольм — не впаде Швеція!» Так розуміла діло Маргарита. Герцоги Мекленбурзькі, родичі полоненого Альбрехта, закликали своїх підданців до боротьби з Данією, добивалися звільнення і возз’єднання Шведського королівства. Вони вперто кували сили, примусом тягли за собою свої міста Вісмар та Росток і за тодішнім військовим звичаєм пособляли щомога балтійським піратам, видавали їм грамоти на право морського розбою та підмовляли їх воювати своїм коштом із Данією, а воднораз і постачати харчами обложений Стокгольм.
Капітан Клаус і його друзі жили буйним розбійницьким життям. Жоден корабель на Балтійському морі не минав їхніх рук. Воювати для них було насолодою. Вони нападали і на купецькі судна, звідки G вони не йшли, і на добре озброєні вітрильники.
«Женев’єва» та її капітан давно вже мали нові імена. Колишній Гозангів корабель зробився «Морським тигром», мисливцем за вовками-багатіями, і вистежував насамперед вульфлямівське поріддя. Одначе Клаус, найхоробріший серед своїх побратимів, одержав кличку не за сміливість, а за те, що над усіх випивав. Хоробрість у них нікого не подивляла: відважні й відчайдушно сміливі були всі «тигряни» — боягузів не терпіли на піратських суднах. Але ж вихилити за один дух шестилітровий глек, якого «тигряни» запожили на новгородському вітрильникові, був удатний не кожен, хоча славних пияків серед піратів не доводилось шукати. З цим ділом справлявся блискуче хіба що один Клаус. Він притьмом вихиляв шестилітрову чашу прямо собі в горло, і за таку дивоглядну випивку його прозвали Штертебекером.[15]
Пірат Клаус Штертебекер був дужий і ставний чолов’яга. Його, вимогливого капітана і чуйного друга, всі добре слухались і майже обожнювали.
Чи варто дивуватись, що безбатченко Клаус, який колись марив стати звичайним моряком, вибився в капітани, та ще й на піратському судні? Аніскільки. Бути капітаном він мріяв завжди, й охоче пішов би ним лише до Гозанга, тільки не до Вульфлямів. Йому аж не вірилось, що він сам собі господар на морі. Попервах Клаус мстився за Гозанга, ворогував з багатіями, заступався за знедолених друзів — цеховиків і селян. Але коли здружився з розбійниками Мікаелем Гедеке і Вігбольдом, йому тільки й лишилось, що повести піратську війну з усією панотою.
Жилося на піратських кораблях украй тяжко, проте не гірше, ніж у містах під чоботом вельмож, а на селі під натаєм у дідичів. Трудовий люд нидів у нестерпній скруті. Кожен потяг до волі, до поступу вперед придушували по-дикунському. На міських майданах раз по раз спалахували вогнища і поглинали жертву за жертвою. Кати працювали не складаючи рук. Тортурами пани залякували народ і тримали його в покорі.
Церква, яка доскочила світського володарства, навперейми з багачами вистежувала, спалювала й колесувала єретиків.
Хто бажав уціліти серед цієї гризні, той не питався ні прав, ні справедливості, а цілковито покладався на самого себе і на свій меч. Клаус Штертебекер узявся за зброю і в кривавій боротьбі з вовками у людській шкурі теж не відав милосердя. З ворогами не панькався — нищив упень. Проте ніколи не вбивав неімущих моряків і вільнодумних цеховиків; матроси із захоплених суден самі вибирали, куди їм іти: на «Морського тигра» чи під чотири вітри. А бранці, які приставали до піратів, були нестямно хоробрі й не боялись ні смерті, ні дідька, ні десятого болота.
14
У XIV столітті військовим найманцям за службу в армії видавали платню — сольд. Звідси й назва воїна — солдат.