В усіх моряків були напохваті сокира чи протазан. Кілька чоловік причаїлось біля огорожі, аби в слушну хвилину запалити вибухівку.
Датчани поперли на розбійників із шаленим вояцьким гуком.
Шляхетні капітани палець об палець не вдарили, аби допомогти піратським суднам у скруті. Вони тримали своїх людей на кораблях і чекали, чим скінчиться бій перед трьома вітрильниками, які засіли ані руш серед криги при вході в Меларен. Штертебекер, Гедеке і Вігбольд люб-не-люб Зітялися з усім датським флотом. Проте духом вони не упали і чекали визивно на ворога, що котився до їхнього табору.
Коли ворог підійшов за якихось п’ятдесят кроків, штертебекерці за сигналом свого отамана підпалили шнури від вибухівки і прожогом побігли до своїх, щоб і собі докласти рук до захисту вітрильників.
Кораблі супротивника стріляли по дерев’яній кріпості, але збитків від того вона не мала.
Перші ворожі вояки примчали до частоколу. Вони вже приставляли драбини до піратської фортеці, як раптом скоїлось лихо: під тином скупчився великий гурт — надрубаний з ночі полій проламався, і майже всі вороги так і загурчали під воду. Замішка знялась чималенька.
То там, то сям нападникам пощастило, вони видерлись на тин. Але туди хмарами посипалися стріли, — з драбин полетіли убиті. А втім, натиск не падав.
Зненацька навперебивки пролунало п’ять вибухів, серед них почулись несамовиті крики: «Рятуйте!» У п’яти місцях лід тріснув, наче його покраяла невидима рука. Нападників охопив страшенний переполох, і вони з панічними зойками кинулись навтіки, пошпуривши і зброю, і драбини.
Штертебекерові друзі і всі віталійці звитяжно закричали скільки мали горла, а «Відвага» раз і два пальнула ворогові у п’яти. Він більше не вертався: підняв вітрила та й поплив геть.
З нагоди перемоги справили учту на льоду. Зарізали бика, викотили з кораблів багато бочок вина й пива. В гостину зазвали всіх братів-віталійців. Прийшли і шляхетні капітани зі своїми челядниками. Клаус радо призволяв їх до столу — всі були бажаними гостями. Матроси Генніга Мантойфеля затягнули «Пісню братів-віталійців», що зачиналася словами: «Нам ворог світ увесь, а друг лиш бог святий». Далі вони співали:
— Усім людям вороги? Лише богові друзі? — вигукнув Клаус. — Я от ворогую тільки з Вульфлямами. Коли хочете здорові знати, вони справдешні вовки серед людського роду, вовки, які безкарно пожирають беззахисних ягнят. Ану, хлопці, утніть нашої пісні!
І Штертебекерові матроси заспівали:
БУРЯ НАД ГОТЛАНДОМ
Стокгольм знову вирвався до моря.
Клаус дійшов згоди з Гедеке і Вігбольдом напасти на Сконе. А через те, що ця земля знову підпала під вінець датської королеви Маргарити, то заходилось на велику війну. Але Штертебекер не спинявся ні перед чим: він шукав Вульфлямів!
Генніг Мантойфель противився задумові Клауса і добивався єдності між братами-віталійцями, адже датський флот не знищено — його було тільки пошарпано. Але Штертебекер заявив, що він зітнеться з датчанами самотою і без найменшого страху.
Шляхетні капітани занепокоїлись. Генніг зажадав, щоб Штертебекер, Гедеке і Вігбольд прибули до нього на раду: треба все гарненько обміркувати. Однак пірати відказали йому, що такого командувача, як він, вони знати не знають, та й зрештою, з якого сива-дива він зазиває їх до себе?
Пани-пірати стурбувались не на жарт. Легко сказати — нарозумити хлопських капітанів! Силою од них не діб’єшся нічого. Пошана до Гедеке й Штертебекера навіть серед панських челядників надто велика, так що й годі зброю заносити на них. Хіба от тільки одне: посіяти ворожнечу між трьома капітанами. Треба віч-на-віч побалакати з магістром Вігбольдом, піратським «дипломатом і канцлером». З ним Змовитись найлегше.