Клаус метався по подвір’ю і нестямно кричав:
— Вульфлям! Куди дівся Вульфлям?
Потім скинув очі на скелю, де точився бій, і серед купки челядників уздрів свого ворога.
Штертебекер наказав своїм лучникам припинити стрілянину. На кручі біля Вульфляма позосталось лише чотири челядники. Клаус звернувся до них із словом. Він дарував їм життя і волю, тільки хай вони видадуть йому Вульфляма.
Колишній бургомістр і глава Штральзунда, майже шестидесятирічний велетень з кучерявими й довгими-довгими вусами, хмуро глянув на свого противника. Він знав, що цей затятий і смертельний ворог приготував йому таку ж саму долю, що і його братові Вульвекену. Порятунку нема, він приречений на вірну загибель. Разом з ним помирає й останній нащадок Вульфлямів. Але помирає мужньо! Вульф глянув на чотирьох гайдуків, які, відвернувшись од нього, про віщось перешіптувалися.
Один повернувся до Вульфляма й заблагав:
— Пане, як-не-як нас четверо. І коли ми вас видамо…
На цьому й обірвалась його мова. Вульфлям страшенним ударом збив воїна з ніг. Троє інших накинулись на нього. Він ще два-три рази махнув мечем, а відтак шпурнув його геть, вибіг на край кручі та й загув у море.
Штертебекер, запинивши подих, спостерігав за всім на скелі. А що нічим не міг зарадити лихові, скрикнув із відчаю й люті. Останній Вульфлям уник його помсти і вмер своєю смертю!
Розлючений до нестями, Клаус заволав:
— Спалити місто до тла!
Сам він метався вулицями з вилискуючим мечем і нищив усе, що наверталось йому під руку.
В бою за Берген тяжко поранило Дитячого Баса. Стріла розтрощила йому коліно. На вулицях ще точилась війна, а він карався від нестерпного болю у себе в каюті. Коли б він міг устати, коли б міг виповзти на палубу, то неодмінно б утопився. Він знав, рана його дуже тяжка і однієї ноги вже бігма. Калікою він не здолає водити корабель, а сидіти на шиї у своїх хлопців йому не хотілось.
Дві доби пролежав Дитячий Бас, перетерплюючи біль поза всяким наглядом і допомогою, поки про поранення друга не довідався Клаус. Він і звелів переправити його на «Морського тигра». Там була одна-єдина у розбійників операційна кімната, де господарював лікар Колле Адамс, дивовижний майстер ножа. Лікував він лише після боїв, а в час битви брав сокиру і грався з небезпекою не згірше од своїх побратимів.
Те, що Штертебекер обзавівся лікарем, виходило за межі звичного, адже надто скалічених піратів завше викидали в море, коли вони самі не скакали в нього. Але й тепер на «Тигрі» лікували далеко не всіх. На ворогів піхто й не дивився: рятували тільки своїх.
Дитячого Баса внесли в каюту з низькою стелею. Дух стояв тут важкий. На стінах, як у зброярні, висіли ножі, сокири й пилки. На невеличкій дощечці виднілось кілька посудин, а біля них лежало грубе полотно. Оце й усе. Правда, ще були у каюті дерев’яні нари, на які й поклали хворого.
Після боїв лікар Колле Адамс мав багато роботи. Брався він лише за найскладніші рани — відтинав ноги, руки, чистив великі розруби на тілі, а відтак припікав їх. Робив він це з дивовижним хистом, чому й запожив якнайбільшої вдячності і шани.
Серед інших піратів Дитячий Бас був не так уже й тяжко поранений. Щоправда, ногу годилось відрізати: коліно вже взялося гноєм.
Лікар Адамс одягнув шкіряного фартуха і підгострив ножа. З Дитячим Басом він жартував, називав його капітаном Кульгою і втішав, що нема нічого страшного, зладнають йому дерев’яну ногу, та й годі. А загалом настрій у доктора був такий чудовий, що його гумор підбадьорював і хворого, дарма що тому хотілось кричати пробі.
Коли Дитячому Басові одтинали ногу вище коліна, він не втрачав свідомості. Природа обійшлася з ним лагідно: одразу по операції він знепритомнів і прийшов до себе вже тоді, як лежав із перев’язаним оцупком у своїй каюті.
Щойно йому полегшало, до нього завітав Штертебекер.
— Біда, Клаусе, вже я своє відморячив, — сказав Дитячий Бас. — Кому потрібні одноногі матроси? Подамся я у Бремен чи Гамбург і стану вивідачем. Га?
— Лишайся, Дитячий Басе, з нами, — мовив Клаус. — Хто ж замінить тебе?
— Сам подумай, чого я вартий на одній нозі?
— А ось уяви, я знав одноногого керманича. Його так і прозвали Одноногом. Ходив він на костурі. А тримався за стерном міцніше, ніж інший на двох. Висвердлив у палубі дірку як на свою дерев’янку — і стояв ніби вкопаний. Жодна буря й непогода не лякали його.
Дитячий Бас потис товаришеві руку.