Цей жарт розсмішив Штертебекера. Він відв’язав од пояса меч і, пошпуривши його на хутряне ложе, сказав:
— Але й ми-иршаві вони!
— Помиляєшся, — вставив магістр. — Надто ду-ужі вони!
Штертебекер, не слухаючи Вігбольда, вів далі:
— Городяни стрічали мене вельми гостинно, а пани пообіцяли ввести до ратуші цеховиків. Замоєю вимогою.
Магістр Вігбольд хихикнув:
— А й же вгородять вони тобі ножаку в спину. І наперекір твоїй вимозі.
— Я не вірю їм ані-ані! — спалахнув Штертебекер.
— Отакої! Ти допинаєш успіху, друже! — глузував магістр.
— Я наглядатиму за ними сотнею очей, — скричав Штертебекер. — Не думайте, що я дурний повірити вульфлямчукам. А до того бургомістр Краман — тямущий чоловік. Якщо на те пішло, то й люди мої в них під боком. Од мене вони нічого не утаять. А обдурять, тоді хай начуваються.
Магістр зареготав:
— Коли обдурять… Ха-ха-ха! Ти віриш і не віриш їхнім красним слівцям. Та зрозумій же врешті, вони обдурюють тебе усправжки!
— Побачимо, — спокійно відказав Штертебекер, пригублюючи поданий йому келих.
— Якщо городяни візьмуться за них, то, може, вони трошки й переінакшаться, — підкинув Гедеке.
— Якщо, якщо! — вигукнув магістр. — Усе діло за отим «якщо»!
Штертебекер відклав чару й, погладивши бороду, сказав дружньо і воднораз владно:
— Отож, пам’ятайте: жодного гамбурзького судна не чіпати. Я дотримуюся слова. Але не пропускайте бременських кораблів. А я рушаю до Везера й ловитиму їх просто вдома.
До Гамбурга підійшла валка підвід, яку охороняло понад сто вершників. Над Ельбою вона спинилась, кілька гінців помчало в місто, і звідти для супроводу валки під’їхали нові рейтари. Десь за північ вози проїхали Східну браму й потяглись вулицями до пристані. Запізнілих перехожих розганяла міська сторожа, що йшла в голові колони.
Біля самої гавані був цех мореходів. Неподалік від нього, в ніші міського муру, причаївся матрос. Із схованки він стежив за таємничими підводами, а потім назирці покрався за ними. Валка перейшла Ельбу і вступила на острів Грасброк. Матрос не відставав, хоча грався із смертю. Рятівних закутків і завулків тут не було: порт лежав на відкритій місцині, і його добре проглядали нічні сторожі.
Загадкові вози звернули в Дейкову корабельню, яку оточили широким колом вершники.
Таємний вивідач присів за перекинутим човном. Він придивлявся і так і сяк, проте не міг розгледіти, що зносили з підвід і заховували до гамазеї. Забувши про небезпеку, він вирішив підкрастися ближче. Щасливо прослизнувши мимо першого, другого вартового, він проник на задвірки.
Чоловіки, відсапуючись, волочили важчезні предмети. Тепер було зрозуміло: з підвід вивантажують нові, величезні гармати. В гамазеї заховують стволи, могутні підгарматники і безліч якихось ящиків. Вивідач згадав, що тут збудували наймогутніший у Гамбурзі вітрильник. Ага, то, мабуть, бойовий корабель! Тільки це таємниця. На морі, мовляв, хай мають його за беззбройне купецьке судно. Віроломство! Глитаї готують зраду. Треба хутчій попередити Штертебекера і справедливців.
Але морякові не пощастило. Він до того стривожився, що й забув про небезпеку. Його помітили і схопили. Тієї ж ночі невдаху допитували бургомістр та кілька радників, яким допомагали, закотивши рукави, кати. В'язень не зізнавався.
Ні, він не піратський шпик. А якщо крався за валкою, то тільки із цікавості… Штертебекера він не знає і в очі не бачив. Що вивантажували з підвід, йому теж байдуже… Моряка жорстоко катували. Багатії навчились мордувати у церковників. Бідолашного шпигали розпеченим залізом, йому виламували руки та ноги, але він кричав своє:
— Я нічого не знаю!
І чим лютішали болі, тим переконливіше він ревів:
— Я нічого не знаю!
Удосвіта вкрай знесиленого в’язня виволокли на тюремне подвір’я і стратили.
Свого отамана Штертебекера він не зрадив, але й не попередив про чорну змову.
Симон Утрехтський оглянув новий вітрильник і гармати. Гарний корабель! Високий, з міцними облавками і стрімким сильним носом — вояки з нього легко скакатимуть на ворожі судна.
Щогли на вітрильнику невисокі, але напрочуд міцні, а їхні висячі кошелі вміщують по кілька стрільців. Корабля Симон звелів пофарбувати на сірий і брунатний колір, а для носа й обшиття над самісінькою ватерлінією радив не пошкодувати білої фарби.
— Ат, зробите з вітрильника рябу корову! — заперечував Дейк.