Але Вігбольд, попри свою вченість, не відав, як і з ким це зробити. Він заворогував з усім світом і подався в пірати. Слова «богові — друг, а всьому світові — ворог», які згодом підхопили справедливці, то його слова. Заними ховався жагучий зміст: до комунізму, який проповідували перші християни, земля ще не дозріла.
А в душі цей дивний пірат якнайщиріше любив людей. Він мріяв про таку державу, де би збраталися всенькі народи, про державу без Каїнів та Авелів, про державу, якою б керували вічний мир, добробут і щастя.
Розумний, недовірливий магістр упав жертвою панської хитрості.
Якось увечері він застав у своїй каюті записку: «Магістре! Штертебекер злигався з гамбурзькою радою і гострить на вас ножа. Зате, що ви йому не довіряєте. У нього вже й кайдани готові на ваші руки-ноги».
Вігбольд захихотів. Ясна річ, то свинська витівка шляхти! Вона сіє між отаманами ворожнечу. Хто-хто, а Штертебекер ніколи не видасть його на погибель. Про це й думати не варто. Капосну цидулку ліпше не показувати Клаусові. І так він набрид йому своїми вічними застереженнями.
Проте магістр ізловив себе на думці, що після їхньої сварки Клаус до нього почужішав. Що, питається, примусило його самісінькому, навіть без Гедеке, поїхати на переговори в Гамбург? Звідкіля відомо, що шлюб у Марієнгаве — не хитрий крок? Отак помалесеньку Штертебекер спекається піратства, викапає багатіям друзів — і чистенький вискочить.
При таких думках Вігбольд сам себе соромився. Таки ні! Клаус не зрадить своїх побратимів!
Але чорні думи верталися. І віщували біду.
Врешті магістр вирішив пошукати притулку де-небудь на побережжі Норвегії. В Марієнгаве він почував себе зле.
Одного разу, коли Вігбольд на трьох вітрильниках вирушив у море, схвильований Гедеке увірвався в замок до Клауса:
— Магістр пішов по гамбурзькі вітрильники на Ельбу!
Той скочив мов ужалений і наказав:
— Приготувати кораблі!
Ким він постане в очах радників і городян Гамбурга? Клятвопорушником? Ні, його слово твердіше за крицю!
В бухті стояли тільки «Тигр» і «Шумій». Всі інші судна роз’їхались по здобич у голландські й англійські води.
І Клаус, і Гедеке рушили морем до Ельби, — як вони гадали, — слідом за магістром-відступником.
Невеличкий гамбурзький виселок Куксгавен тулився уздовж гирла Ельби. Тут мешкали краболови. За відпливу вони виходили далеко в море, і якщо воно було спокійне, то під скелями Гельголанду одразу обробляли свій вилов, щоб у Куксгавені або десь в іншому місці збути його.
Північне море рідко коли не бушує. Того березневого дня 1401 року воно мов збожеволіло. На берег погрозно налітали могутні піняві вали, чорні хмари затягли небо, час од часу періщив сильний дощ.
Із смерком над водою розлігся непроглядний туман, і пливти поважчало. Штертебекер пристав до Гельголанда, аби перечекати до ранку. Мікаель Гедеке подався до Ельби на розшуки магістра.
«Тигр» гойдався на хвилі край скелястого острова. Море трохи вгамувалось, але темрява погустішала. Штертебекер заспокоївся: навряд у таку погоду магістр полює за гамбурзькими суднами.
Вігбольда Клаус не мав за ворога, він просто хотів повернути його собі. Хто ж буде вожаком у справедливців — скажуть самі пірати. Всі моряки коритимуться його волі, а з ними й Вігбольд. Не схоче магістр чужу владу куштувати — його відпустять з богом.
Штертебекер довго не міг заснути, і вже серед ночі він почув, як хтось гукнув:
— Гей, там!
Вахтовий розмовляв з кимось. Його співбесідник був на воді. Кого це принесло за такої теміні? Клаус вийшов на палубу.
Нічну вахту ніс один з новачків, який недавно прибився в Марієнгаве, аби стати піратом і боротися з багачами. Штертебекер впізнав його. Напередодні він бачив моряка за роботою й око раділо, який він справний.
— Хто там? — спитав отаман.
— Та якийсь рибалка заблукав і просить прихиститися з човником біля нашого судна. Він змерз і хоче зварити попоїсти.
Клаус глянув за борт. Під кораблем гойдався рибальський човник, на якому крізь туман мерехтів вогник. Отаман усміхнувся: рибалка як рибалка.
— Коли він зварить юшку, я куплю її в нього. Скажи йому про це.
Клаус повернувся до каюти і ліг спати.