Вранішнє сонце поволі розганяло туман. Штертебекер вийшов на палубу й глянув униз — рибалки не було. «Агов, вахтовий!» — гукнув він. Ніхто не озивався. Клаус зайшов до матроського кубрика — хлопці міцно спали; він розбудив старшого матроса й наказав розшукати моряка, який стояв на чатах уночі.
Не встиг Штертебекер дійти до своєї каюти, як згори пролунало:
— Увага, судно!
Невже «Морський шумій»? У пасмугах туману дедалі чіткіше вирізнявся могутній корабель. Ні, то не він. То, певно, один із гамбурзьких вітрильників, за якими ганявся Вігбольд. Клаус гарикнув: «Усім на палубу!» Матроси до одного вибігли нагору. Кілька чоловіків мерщій забралися на щогли і спустили вітрила. Штертебекер ухопився за кермо, щоб повернути «Тигра» проти вітру. Воно не слухалось. Він наліг на нього з усієї сили, однак стерно мов заморозило. А тим часом вітрильник з височенними облавками підійшов на політ стріли. Корабель був чудернацький, рябий, наче морське чудовисько.
— Що з кермом? — крикнув Штертебекер. Усі мовчали. Він кинув його і, склавши руки трубою, протяг:
— Чий вітри-ильник? Гамбурзький?..
Йому не відповіли. Тільки підняли над кормою червоний гамбурзький прапор з білою міською брамою в очерті.
Штертебекер полегшено зітхнув. Добре, що хоч гамбурзьке судно. Ніякої небезпеки.
— Що з кермом? — крикнув він ще раз і вхопився за неслухняне стерно.
Враз у ранковій тиші гримнув оглушливий постріл. Слідом за ним розлігся тріск. З гуркотом звалилась головна щогла «Морського тигра». З обшивки посипалися друзки.
Зрада! Віроломство!
Штертебекер гукнув:
— До зброї! Зрада!
Далі він заревів:
— Хлопці, приготуватись до абордажу! «Шумій» прийде нам на поміч! До зброї! Смерть багатіям! Смерть зрадникам!
Пролунав другий постріл. «Тигр» сколихнувся. В повітря полетіли скалки. Зчинилася страшенна веремія. Багато піратів лягло під цурпаллям.
— Де гармаш? — рикнув Штертебекер. — Чому мовчать наші гармати?
Лише згодом Клаус довідався, що до нього пробралось четверо ворогів, які вночі уколошкали гармаша й викинули його за борт, а двері в зброярню наглухо забили цвяхами. Рибалка не варив тоді юшку, він топив свинець. Ним-то нічний вахтовий і залив кермо.
«Зрада! Зрада! Ох, Вігбольде, Вігбольде, який я несправедливий був до тебе! Ти завше сумнівався і мав рацію. А я, бовдур, взяв та повірив багачам. Зрада! Де ж той „Шумій“?»
Беззбройний, смертельно зранений «Тигр» гойдався на хвилі — іграшка вітру й підступного ворога.
Штертебекер зібрав навколо себе жменьку вцілілих хлопців. Ех, якби їхній корабель годящий, а кермо слухалось їх, вони б усією міццю накинулись на далеко сильнішого ворога, пішли б на абордаж, і тоді справу розв’язував би меч, як у кожному чесному бою.
Ні, його перемогли не у шляхетному поєдинку. Його перемогли зрадою, підлістю, віроломством.
Коли Симон Утрехтський побачив, що піратів на безпорадному судні яка-небудь пригорща, він оддав наказ узяти його на абордаж. «Ряба корова» повільно й загрозливо насувалась на «Морського тигра», розстріляного вщент.
Пірати не здавались живцем. Штертебекер очолив приречених побратимів на останню січу. Ганзейця за ганзейцем косив його меч. Заодним ударом Клаус вигукував: «Біднякам — друг!» — за іншим: «Багачам — ворог!» І все ж усвідомлював, що рятунку нема.
Ганзейці захопили ніс і ют: запекла січа перейшла на палубу, тялися один на один. Піратські сокири були жахливою зброєю. Під їхніми страшними ударами ганзейці покотились назад, але тут Симон Утрехтський удався до хитрощів. З високої корми свого корабля він накинув на побратимів величезну сталеву сітку. Зразу за нею скочило кілька відважних вояків і згорнули її. Штертебекер з дев’ятьма хлопцями потрапив у пастку.
Його закували в кайдани і привели до Симона Утрехтського. Побачивши страшного пірата в полоні, той переможно всміхнувся.
— Ну от, Штертебекере, — кепкував він. — Так ти й удруге навідаєш славний Гамбург.
Клаус підійшов до Симона Утрехтського впритул і плюнув йому у вічі.
ЕПІЛОГ
Неподалік од Гамбурзької гавані, на глухій вуличці, стоїть відома всьому містові корчма «До людожера», куди вчащають здебільшого моряки. Ступиш два-три східці вниз — і попадеш до дуже невисокої, зате просторої зали. Під стелею висить опудало акули, якому корчма завдячує своєю назвою.
З деякого часу тут полюбляють сидіти два незнайомці.