Клауса замлостило. Він обернувся до високого веснянкуватого парубчака, що втопив перелякані очі в Ібрехта, і спитав у нього:
— Ти знаєш фогта?
— А хто його не знає, — відповів той, не зводячи погляду на Клауса. — В нас у Штральзунді майже всіх лякає саме його ім’я. — Молодий штральзундець глянув Клаусові просто у вічі і притишено вів далі:— Вульфлями — лихе поріддя, а багатії вони небачені. Мають вісім вітрильників і володіють усім містом. Старий Вульфлям водить хліб і сіль з герцогами Померанії та Рюгена. Ба навіть у датського короля він своя людина.
Рибалки поволі розходилися. Обидва хлопці подались до моря.
— Ось який він — Вульфлям…
— Що ти сказав? — Клаус придивлявся до замисленого супутника зі світлим вигорілим на сонці чубом й невеличкими блакитними очима. Зростом він винісся високий, а тому голова його здавалась якоюсь маленькою; довгі руки безпорадно звисали, постава була в’яла й незграбна.
Не дочекавшись відповіді, Клаус надумав пожартувати:
— Любий мій, а раптом я фогтів приятель? Або забажаю підлізти до нього й запродам тебе.
Ніби приголомшений, довгань зупинився і, сполотнівши, не на жарт затремтів. Він вилупив бентежні очі на Клауса — у нього наче мову забрало.
Клаус помітив, до чого прислужились його слова, і пожалкував, що сказав їх. Він узявся заспокоювати товариша, що їхня розмова не винесеться нікуди, хай не хвилюється, він не донощик.
— Та, господи, невже я щось кепське сказав…
Клаус по-дружньому обняв хлопця за плечі і порадив:
— Коли фогт такий звір, надалі будь обережний!
Згодом Клаус зустрічався з Гердом дедалі частіше, і вони затоваришували душа в душу.
На морі шаленів несамовитий норд-ост. Удалину мчали химерно пошматовані хмари. Вогні на узбережжі погасли, довкола запала непроглядна імла. Рибалки, які через буревій не виїхали на ловлю, байдикували в пивничці, і звідти линули уривки одноманітних пісень. Поміж хижами вештались, обнюхуючи землю, голодні собаки. Іноді глухо лунала сурма набережної сторони — знак рибалкам у морі берегтися прибережних скель.
Клаус примостився на кручі, по якій глухо гупали велетенські вали. Герд пропадав десь у морі: до берега тепер не пристати. Хто зна, може, стихія підхопила товариша і жене його безбач? А може, ураган поглинув його?.. Завжди, коли і в Герда, і в нього лучалась вільна часинка, вони забивалися сюди. Хлопці чудово плавали і за гарної погоди запливали далеко від берега.
Тепер же Клаус прислухався до штормового вітру, вдивлявся в розбурхане море. Герд борсався десь у самісінькому пеклі. Та, попри всю небезпеку, Клаус волів бути поруч з ним, тільки не сидіти тут на березі і, згорнувши руки, чекати та сподіватись…
Раптом біля крайньої хижі, де мешкали старійшини, майнули три невиразні постаті.
«То, мабуть, старійшини, які хильнули зайвого і хутчій добираються до своїх нар, — вирішив хлопець. — Але ні, постаті начебто у панцирах… Кати або фогтова челядь! Що їм робити тут глупої ночі? Може, хочуть когось забрати?..»
Хлопець сидів цвяшком на камені і стежив. Постаті підкрадалися згинці й обережно озирались. Одна щезла в халабуді. Попервах Клаусові хотілося встати і побігти глянути, що там робиться. Але передумав.
«Чого їм треба? Невже вони лихе загадали? — занепокоївся Клаус. — Та ні, грошей тепер не вкрадеш: челядь добре знає, що платню даватимуть аж наприкінці сезону».
Тим часом, як хлопець вагався, йти йому до хижі, а чи не йти, — невідома постать знову вислизнула із житла, і всіх трьох мов хап ухопив.
Клаус зайшов у старійшинську халабуду. Там тільки блимав невеличкий каганець, і нікого не було. Ніщо не говорило про крадіжку.
З думами про Герда Клаус довго блукав берегом моря, що несамовито гуло й нуртувало.
Тієї ночі Вульфлям із своєю челяддю увірвався до хижі, де жив Клаус, зганяв рибалок із нар, обшукував кожен кут і кожного помешканця. Ніхто не почув од них, за чим вони нишпорять. Не знайшовши нічого, фогт подався до сусідньої халабуди. Рибалки знову вкладалися спати і кляли непроханих гостей. А Клаус довго не засинав. З гадки не сходила пригода над берегом моря — він відчував, що вона в’яжеться з нічним обшуком.
Вранці рознеслася чутка, що вкрадено рибальську скарбницю з шістьма тисячами марок. І хоч грошей шукали якнайретельніше, їх не знайшли. Вульфлям зібрав усіх таборян і пообіцяв, що хай-но злодії об’являться самі, їх скарають не тяжко. А як мовчатимуть і далі, то буде їм непереливки.