До Вікна Василь Левко дістався щасливо. Пристанівок знайшов у своєї тітки Дмитрихи. На село впала більшовицька облава, і жінка хутенько прикидала його на возі снопами конопель, щоб вивезти на Зброди. Дорогою навантажену фіру зупинили енкаведисти. Жінка пояснила, що везе коноплі мочити. На Збродах для цього приспособлювали викопані під час добування торфу катки. Офіцер дав команду і пикатий солдат виліз на воза. Кілька разів із силою штрикнув коноплі довгим багнетом… Від’їхавши кількадесят метрів, Дмитриха зупинилася, щоби, начебто, поправити орчик. Насправді дивилася, чи не капає з воза кров. Сиділа на п’янких коноплях і не знала, чи везе в поле живого хлопця, а чи його труп. Заговорити відважилась аж біля вільхи. Живий! Слава тобі, Господи! Василько розповів їй після всього, що безперервно молився, скоцюрбившись під сніпками. Тільки цим можна було пояснити його дивовижний порятунок. Енкаведистів багнет двічі продірявив його одяг, ні разу не зачепивши тіла. На цьому Василькові випробування не закінчилися. Доля вирішила зіграти з ним в небезпечну гру. Ціна програшу – життя. Для хлопчака занадто серйозна гра.
Щаслива Дмитриха привела хлопця до місцевих підпільників, які знайшли собі притулок у черемхових і вербових заростях. Невгамовна сусідка, що встигала інформувати й чекістів, і есбістів, уже донесла хлопцям на Василька, думається, не без вказівки енкаведистів. Замість гостинного прийому збідованому хлопцеві накинули без зайвих балачок шнурок на шию. Зі зрадниками того часу не дуже панькалися, але й самосуди не дозволялися. Підпільники просто лякали хлопця, гадаючи, що він признається відразу в усіх скоєних гріхах. Тим часом Дмитриха вдалася до когось із провідників у селі. За короткий час усе стало на свої місця. Хлопці вибачилися перед Підковою, хоч він і не дуже гнівався. Час був такий, що кожного мусили перевіряти. Таким чином Василь Левко став членом місцевої боївки, і таким завзятим, що впродовж чотирьох років за ним день і ніч полювала команда емгебистів. День той, очевидно, виявився переломним у його житті. З хлопчака-стрільця сотні Орлика він став дорослим підпільником. Війна є добрим стимулятором становлення людини. Особливо та війна, яку понад десять років вели українські повстанці проти фашистських і більшовицьких наїзників.
У сорок шостому повернувся з війни Василів старший брат Михайло, який пройшов фронти під чужим прізвищем. Повернувся бравим офіцером з численними нагородами і того ж дня зійшов у підпілля. Колишній член районного проводу ОУН Проць міг стати ласою здобиччю для окупантів. Не знаю, чи часто перетиналися шляхи братів, але клопоту чекістам обидва завдали чимало. Михайло, вже під псевдонімом Богун, знову став членом районного проводу. Освічений і гуманний, він з усіх сил намагався уникати зайвого кровопролиття. Як референт Служби безпеки остудив багато молодих гарячих голів. Досі живуть хлопці, яким Богун велів добре вчитися, набувати фаху, вливатися в партійні й адміністративні органи. «Батогом палиці не переб’єш, – казав Богун, – але настане час, коли Україні доконче будуть потрібні не тільки борці, але й добрі фахівці, вчені…». При цьому наголошував, що мусять пам’ятати, якого вони роду-племені. Врятував від імовірної загибелі багатьох нерозважливих юнаків. Сам від порятунку відмовився. Добра пам’ять людей, яких зорганізував ще в тридцятих роках на боротьбу, була для нього вартніша за власне життя. Навіть найлютіший ворог не міг сказати про Богуна чогось поганого. Кришталево чистий пройшов життям.
Загинув Богун по-геройськи. Наприкінці жовтня 1949 року його з друзями Мироном, Хмарою та Грізним заскочили в селі Серафинцях енкаведисти в стодолі Миколи Бачинського. Господаря, що хотів попередити повстанців про небезпеку, карателі вбили відразу. Оточені прийняли нерівний бій. Богун використав спрактикований маневр. Через солом’яну стріху вистрибнув з двома автоматами у город простісінько через голови чекістів, які взяли стодолу в щільне кільце. Більшовики не сподівалися такої зухвалості й розгубилися, коли в них із тилу застрочив автомат. Друзі могли вирватися з пастки, але допустилися помилки, яка коштувала їм життя. Замість того, щоби пролізти попід стіни, вони кинулися до виходу просто на кулемет. Усі полягли. Не знаючи про їхню загибель, Богун строчив поперемінно з двох автоматів, даючи хлопцям змогу відступити. Міг утекти городами, проте не робив цього заради побратимів. Нерівний бій тривав довго. Кілька куль поцілило сміливця. Відчуваючи, що втрачає свідомість, Богун вистрелив собі в серце з пістолета.
У грудні сорок шостого Василь Левко, тепер уже на псевдо Циган, став членом самооборонного кущового відділу на Городенківщині. Про його сміливість і відчайдушність ходили леґенди. Сам ішов між «стрибки» і заставляв їх допомагати підпільникам то харчами, то набоями, то транспортом. Бували навіть випадки, коли «стрибки», яких заґітував Циган, охороняли повстанців на постої в селі, приносили вивідані відомості. Одного разу чекісти вже майже були впіймали Василя на хуторі Вишнівці. Їх обидвох із Миколою Остафійчуком із Вербівців запопали в полі. Якимось дивом друзі вирвалися. При втечі Миколу важко поранили. Василь, скільки міг, ніс товариша. Коли побачив, що вже не втекти, заліг. Стріляв прицільно, економлячи набої. Микола тим часом помер від ран. Василь хутко змайстрував із шинелі опудало, залишив його за горбком, а сам блискавкою переметнувся в невеликий виямок. Чекісти всією гурмою кинулися на опудало-шинелю, гадаючи, що то повстанець. Хлопець закидав їх ґранатами й полями прибіг весь у крові до Вербівців. Розповів Миколиним родичам, де знайти синове тіло.
Загинув Василь Левко у травні сорок восьмого. Заночував у стодолі своїх родичів у Вікні. З ним був хлопець із сусідніх Тишківців Василь Дідик на псевдо Дуб. Продав друзів зрадник М. К. Чекісти оточили стодолу. Циган із Дубом відстрілювалися, доки Дуба не вбили. Енкаведисти погрозили спалити всю господарку, якщо Циган не здасться. Шкодуючи тяжко надбане майно невинних людей, Василь пристав на пропозиції ворожого командира. Кинув ворогам під ноги автомат без набоїв і вийшов у вишитій сорочці, босий. Ледь переступив поріг, як чекісти підло порушили слово й стали стріляти. Не чекаючи від більшовиків чогось іншого, Василь висмикнув з-за пояса пістолет і відправив ще кількох на той світ. Зрешечений ворожими кулями, впадаючи в забуття, останній набій пустив у себе. Начальник Городенківського МГБ Борис Антонов велів принести відро гноївки і власноручно поливав нею вбитих повстанців.
Наді мною почали скупчуватися чорні хмари. Переховуватися в полі ставало щораз важче. Почастішали облави. Без напарника велося все гірше. Крім того, я вже примелькався в селі. Свої стали дивитися на мене косо й бокувати. Причина зрозуміла. Батько – голова сільради. Кудись піти не міг. Нога ще не загоїлася й не витримала б довгого переходу. З-під рубців просочувалися кров і гній. Несподівано з’явилася підмога. Прийшли до села хлопці з нашої сотні з чотовим Завірюхою. Вони квартирували в його рідному селі Тишківцях. Друзі відпитали мене. Почувши себе серед товариства в безпеці, розповів усе про мене й Василя. Чотовий велів покликати станичного Захарова. Зібралися ми в хаті Петра Шумина. Завірюха досить різко поговорив зі станичним. Наголосив, що з наших із Василем голів у цьому селі волос не сміє впасти. Хлопці так набідувалися не для того, щоби терпіти утисків від своїх. Людей пора навчитися цінувати. Відчитав станичного, мов хлопчака. «Якщо Підкова продався, то доведіть це і судіть, а не покеровуйтеся бабськими плітками і не піддавайтеся на чекістські провокації», – порадив на прощання. По відвідинах товаришів із сотні мені повелося легше. Хоча своїх не треба було вже остерігатися. Правда, прибульці й засмутили мене тяжко. Сповістили про смерть Орлика. Для мене й моїх друзів сотенний назавжди залишився взірцем людини мужньої та хороброї, цілковито відданої Україні.