Часто ми сходилися в гарячому рукопашному «бою». Викладали нам тактику, політику, історію. Військовою справою оволодівали серйозно. Кожен хотів потрапити до свого українського війська, щоб боронити Україну від окупантів. Серед молоді панувало велике патріотичне піднесення. Одного вечора нас таємно й організовано провели аж під Тишківці на зустріч із якимось високим провідником. Він вистрибнув із потяга на закрутку. Коротко й дохідливо розповів про обстановку в краї. Дав оцінку антиукраїнській політиці німців і москалів. На закінчення закликав усіх дружно стати в обороні України.
Почувши, що я можу поратися коло худоби й коней, голова трохи заспокоївся й повеселів. Проте умови поставив мені жорсткі. Якщо спробую вночі вийти без дозволу з хати, стрілятиме без попередження. Боявся, либонь, аби я не вийшов з кимось на зв’язок. Я погодився, бо діватися не було куди. Сподівався, що з часом удасться все-таки притупити загострену підозріливість ревного більшовицького служаки.
Господарка в голови сільради виявилася чималою: кілька корів, пара гнідих, вівці… Роботи вистачало. Тварини прийняли й полюбили мене з першого ж дня, бо я їх любив змалечку. Цього не скажу про недовірливого вовкуватого господаря. Як я не старався, як не ґарував від ранку до вечора, він і далі позирав на мене скоса. Звечора навмисно голосно хроплю на своїй наймитській лаві, а сам прислухуюся чутко, що шепочуть про мене господарі. Вона прихвалює мене як роботящого й тямковитого, видно, що з добрих ґаздів. А він шипить на неї гусаком. Шпигуни, мовляв, на все здатні, можуть прикинутися ким завгодно. Пильнуй за ним…
Поступово родина сільського керівника звикла до дармового наймита. Велося мені несогірше, проте це не заважало готуватися до втечі. Без ретельної підготовки й відповідних документів задум був практично нездійсненний. Вірніше, втекти то я втечу, а чи далеко зайду, коли на кожному кроці чатують енкаведисти. Вирішив добряче до всього пригледітися й усе як слід обмізкувати. Працював добросовісно, бо інакше не вмів. Та й господарям хотілось якось віддячити, позаяк поганого вони мені нічого не зробили. По кількох днях господарку голови важко було впізнати. Корови й коні аж блищали, подвір’я чисто підметене, все було на своєму місці. Частенько остуджував я свій ґаздівський запал запитанням, чи не занадто добре працюю як на шістнадцятирічного хлопчака. Тому нерідко викидав якісь коники, над чим вельми потішалися сусіди, люди веселі й незлобливі. Поїдемо з дружиною голови косити отаву, а я кілька разів навмисне запорю косу в кротовину, аж кісся тріщить, або ж пущу косу пастися. Веземо зелень додому, то я так сіпну за віжки, аж коні дзумбила закусять, не знають в який бік воза тягти. Зустрічні шкірять зуби: «Миколаю, накрий коня лляником, не бий по голому!».
У роботі, підготовці до втечі прожив я в голови сільради, якого звали Іваном, до жнив. Увесь цей час не давала спокою думка про дім. Чи живі мої рідні? Чи знають щось про мене? Часу на роздуми вистачало, бо нерідко випадало пастушити. Щоправда, хід думок часто-густо переривала сусідська дівчинка-пастушка. Я потоваришував з її братом Георгієм, якого не взяли до війська, бо заїкався. Дівчинище, як муха до солодкого, приставало до мене з розпитами: «Яка в бандерівців відзнака? Чого вони прагнуть? Хто в них за старшого?». Чистий тобі клопіт. Що робити? Як поводитися з нею? Вирішив трохи дурня поклеїти: «Не знаю, Ганю, ніколи не бачив бандерівців…». Тим часом намагався вгадати, чи це просто собі дівоча цікавість, а чи щось інше. У ясних її оченятах відповідь прочитати було важко. З розпитами Ганя приставала що не день, то настирливіше. Аж якось у неділю ввечері пристрибала кізкою й каже, що Георгій зварив горілку й запрошує мене в гості. Я не пив, але від спілкування з Георгієм не відмовився, бо нудьга допікала неабияк. Тим паче, що дівчина вхопила мене за руку й жартома потягла за собою.
Стодола, куди привела мене Ганя, зяяла порожнечею. Георгія не було. Проте в темряві відчувалася присутність людей. Від дощатої стіни відділилися дві чоловічі постаті. Я затерп. Що б воно значило? Дівчина білим метеликом випурхнула зі стодоли. Одна постать подала голос. Я відразу ж упізнав односельця Івана Ярему. До болю в очах призирався до його напарника в буковинській одежі. Того я не знав. Краянина свого також уперто «не впізнавав». Життя встигло вже навчити мене не довіряти нікому. Бог їх знає, чого прийшли. А якщо це більшовицька провокація? Іван, якого стала брати нетерплячка, посвітив собі в обличчя ліхтариком: «А тепер упізнаєш?». «Ні. Я вас не знаю. Чого ви до мене причепилися? Я піду собі…» – вирішив не розкриватися, доки не з’ясую всього остаточно. Ярема й буковинець розсміялися: «Миколо, ти молодець. Ми вже все перевідали про тебе. Можеш не таїтися».
Виявляється, повстанці вже кілька разів навідувалися до цього села. Від сільських підпільників знають про мене й мою леґенду все. Запропонували йти з ними, бо сьогодні ж вертаються в рідні краї. Зброю мають. Я втішився цій можливості й готовий був відразу ж пуститися в дорогу. Але враз згадав про труднощі групового переходу через поля й відмовився. Мав уже готовий план утечі, значно безпечніший і надійніший. Вислухавши все, прибульці погодилися зі мною. Запевнив, що через тиждень буду вдома. Ми попрощалися.
Наступного дня я взявся втілювати давно виношений задум. Між іншим завів із господинею бесіду про добро, яке залишилося в рідному селі. А на той час я вже ходив у них майже в зятях, оскільки мали доньку Марусю, мою ровесницю. Дівчина лагідна й уродлива, проте мені було не до неї. Фронт давно погримів на захід. Будь-якої днини могли перевірити в Живачеві мої покази. В НКВД не дрімали. Тоді смерть або табори. Ні те, ні те мене не влаштовувало. Тож без угаву торочив про коні, корови, закопані скрині з добром, корці цукру… Родичі мої були багачі, маєтків залишили доволі. Тільки треба поїхати й привезти все те добро. Отоді можна й женитися. Я ж бо не жебрак якийсь.
Маючи за спільницю дружину голови сільради, думав легко впоратися з ним самим. Але той виявився не таким уже й піддатливим. На всі наші доводи й запевняння він, мов бик у мулькому ярмі, скрушно хитав головою, зітхав і відмагався. Дійшло аж до сварки між подружжям. Нарешті чоловік не витримав сімейних чвар і через два дні здався. Виписав довідку про те, що я евакуйований і повертаюся в рідні сторони. Проте святкувати перемогу було ще рано. Папірець написати він написав, а поставити підпис і печатку ніяк не наважувався. Дуже вже то був для нього важливий документ. Остаточно капітулював голова третього дня.
З надійною довідкою в кишені я повертався додому. Пристав до людей з Олієво-Королівки, що їхали на Городенківщину возами. Радості особливої не відчував, бо гризли мене докори сумління. Господарі були прихильні й добрі, покладали на мене якісь сподівання. Велося б мені в них спокійно й затишно. Але чи міг я безтурботно жити, коли Вітчизну мою поярмив дикий наїзник. Трясся на деренчливому возі, а в голові роїлися думки. Гадалося, що пройшов за довгі місяці на Буковині вогонь і воду, і невтямки було мені, молодому, що вогні мої тільки розгоряються, а моря наповнюються, що суджено мені горіти у палахкотливих вогнях, і жбурлятиме мною, мов скіпочкою, в бурхливому океані життя…