Чекісти налетіли, мов шуліки з-під хмар. Мало рук не повідривали. Твердо посторцували мене й стали ретельно обшукувати. Знайшли шкільне посвідчення мого однофамільця й тезки Миколи Андрусяка, яке свідчило, що я 1929 року народження. Це вплинуло. Тим паче, що кілька днів перед тим я постригся наголо. Кашкета з зім’ятим дашком натяг по самісінькі вуха. На той час я ще не голився. Змахував на старшокласника. Ось тільки зріст підводив. Чекісти дивилися на мене знизу догори, хоч усі були дебелі й дужі. Я стояв між ними, як тичка на городі. Та мій дурнуватий переляканий вигляд компенсовував мій високий зріст. Я увійшов у роль. На енкаведистів і мій вигляд, і моя поведінка справили належне враження. Вони розслабилися, позакидали за спини автомати. Але, на моє лихо, один з них догледів рану на нозі. В одному місці промокла від крові холоша. Ногу розбандажували, та так, що аж кров задзюріла. Черевик швидко наповнився кров’ю. Болю не відчував. Метикував, як урятуватися. Тим часом москалі, що вже трохи були вгомонилися, знову полуденними ґедзями накинулися на мене: «Бандьора! Ранєний!.. Туди тваю мать!..». Відбріхувався, як умів. Звідки й красномовство взялося.
Погнали мене поперед воза. Перед мостом у Ставках веліли зупинитися. Ледве переплітаю ногами. Поспішати нікуди та й розранена нога дошкуляє. У повному крові черевику, наче жаби квакають. Чекістам же не терпиться. Почувши ззаду різкий окрик, подумки попрощався з життям. Але вони веліли йти на ґарнізон, що в хаті Івана Петрущака, якого з родиною вивезли на Сибір. Самі нокнули на коней і потарабанили в село. Шкутильгаючи курною дорогою, я розмірковував, як вибратись із западні. У тому, що чекісти вирішили побавитися зі мною в котика-мишки, не сумнівався. Тому з байдужим виглядом плетусь собі поволеньки. Перед самим селом мене обігнала Олена Середа. Видивилась, як на диво. Не впізнавала. «Олено, — кажу дівчині спокійним голосом, — іди мерщій до села. Якщо коло хреста на закрутку нема москалів, махнеш мені рукою, якщо ж є, то йди собі далі». Дівчина замелькотіла босими ногами, а я присів на бережок, начебто перев’язати рану. Бачу, махає Олена рукою. Одним стрибком я вже був у височенькій кукурудзі, що навпроти крайньої від поля хати Леся Віровського. Перечекавши якийсь час, навпрошки полями швидко почимчикував на Млачки. І про поранену ногу забув. Дорогою кілька разів залягав, обсервовував місцевість. На переджнивному полі ні душі. В піднебесній блакиті жайвір дзвінко прославляв літо. До щему в серці захотілося вдихнути запах дідівської ниви. Наче відчував, що бачитиму рідне поле тільки в спогадах-снах.
Василька вже давно розбирала нетерплячка на Млачках. Він дійшов туди без жодних трафунків. Як завжди, ми не полізли в густі зарості верб й ожин, а заквартирували в полі. Облавники насамперед звертали увагу на хащі. Сікли їх з автоматів, закидали ґранатами, бо самі забиратися в гущавину боялися. Не раз ми спостерігали здалеку, як воювали вони з безмовними корчами. Сидимо з Васильком у кукурудзі, аж чуємо на Збродах густу стрілянину. Москалі набрели, значить, десь на наших хлопців. Ми ж навіть не підозрівали про їхню близьку присутність. Люто гарчали автомати. Гулко бахкали кріси, аж луна йшла Збродами, мов від гармат. Уночі ми прийшли до села. Тут нам розповіли про денну сутичку.
Чекісти заскочили в кущах Івана Юрчука, Петра Дронюка й Івана Гайдичука. Всі три з Вербівців. Сили були вкрай нерівні. Енкаведисти заповзялися за будь-яку ціну схопити повстанців. Юрчука вдалося їм узяти живого. Дронюк якимось дивом утік. Гайдичук, щоб не здатися більшовикам, підірвався разом із ними ґранатою. Наступного дня його понівечене тіло привіз до села возом Дмитро Малярчук. Москалі ж повезли до Городенки цілий віз трупів своїх вояків.
Наша з Василем тактика виявилася правильною. Переховуватися в полі двом калікам безпечніше, ніж у заростях. До села ходили рідко, тільки, щоби запастися провізією та перевідати новини. Робив це здебільшого Василь, який був непримітний і легкий на ногу. Я все ще добряче шкутильгав. Одного вечора Василь, як завжди, подався до села. Місяць уже давненько випасав отару зірок на безхмарному небі, а мій напарник не повертався. Про всяк випадок вирішую перейти на інше місце. Відійшов недалеко, щоби спостерігати за домовленим місцем зустрічі. Тривога за товариша відганяла сон. Василько прийшов дуже пізно. Тричі коротко свиснув, то був наш умовний знак. Я напружено вдивлявся в темряву, проте розрізнити нічого не міг. Василеву присутність на нашому місці відчув, але з’являтися туди не поспішав. І не тому, що не довіряв своєму побратимові. Просто чекісти були великі майстри всяких провокацій. Запросто хлопця могли використати, як приманку. До Василя підповз аж на світанку, як переконався, що в полі, окрім нас двох, нікого нема. Перейшли на нове місце, і хлопець повів мені, що з ним трапилося.
До сестриної хати підійшов без пригод. З усіма заходами перестороги відчинив сінешні двері. Але не встиг відпустити клямки, як на нього накинулись озброєні люди. Засідка! Вивели на подвір’я. При місячному світлі розрізняв на нападниках мазепинки з тризубами. Свої?! Перші слова й дії переконали — ворог. «Що, втік із Карпат? Покинув сотню! На гілляку його!». Свої так не поводилися б. Есбісти добре знали, що сотенний Орлик особисто розпорядився відвезти тяжкохворого Підкову до рідного села. Тим часом «партизани» накинули хлопцеві на шию шнур і повели на куток Акацію, щоб там повісити у вербових заростях. Оскільки впійманий нічим не видав свого страху, вішальники відкрилися. Команда капітана Білоуса з Городенки. Стали схиляти до співпраці. Василь вирішив «погодитися», щоб повідомити своїх про провокаційну групу чекістів. Підписав необхідний папір. Натомість дістав волю.
Між нами запала важка тривала мовчанка. Лежали в густій траві головами на схід. Щодосвітку милувалися появою сонця, що повільно висувалося з-за горба на Теплицях, пірнало променями у став, від чого аж вода багряніла, відтак обсипало золотом село, починаючи з церковних куполів. Видовище те завжди захоплювало нас. Сьогодні ж згадали про небесне світило тільки тоді, як добряче припекло в потилиці. Радилися, що маємо діяти далі. Ситуація для обох досить складна, навіть загрозлива. Василь побував у руках енкаведистів і вийшов неушкоджений. Значить, сексот. Мій батько — голова сільради. Далеко не кожен у селі знав, яку роль оунівське підпілля відводило сільському «війтові». Загалом виглядало так, що зійшлися синок голови сільради й сексот і разом блукають полями. З нинішньої днини треба було стерегтися ще й своїх. Тільки цього нам ще бракувало, бо в селі було чимало гарячих голів, схильних до крайніх дій проти нас із Васильком. Правда, ми часто зустрічалися з хлопцями із боївки СБ. Вони, а найдужче їхній провідник Карпо, знали, очевидно, про нас усе. Але ж кожному вони пояснювати не будуть.
Пригадалося, як одного разу сільська молодь зібралася біля Могилки погомоніти з боївкарями. Були й ми з Васильком. Карпо поривався піти й без жодної допомоги роззброїти півтора десятка солдатів-господарників, які квартирували в хаті Петра Ковпаніцького. Ніхто з нас і не думав сумніватися в можливостях Карпа — Федора Масевича. Сміливий, зухвалий і винахідливий двадцятидворічний провідник СБ викидав такі колінця, що чекістам лишалося тільки руками розводити. Зух був надзвичайний. Проте ми в один голос відмовили гарячого есбіста накапостити невинним червоноармійцям. Шкоди вони не заподіяли жодної, а кара за них впаде на все село. Карпо погодився. Солдатів не чіпав, але все-таки навідувався до них погомоніти, як любив казати сам. Навіть харчі приносив зголодженим воякам. Ті ділилися з ним новинами. Розходилися після посиденьок хто куди. Ніхто не цікавився зайвим. Не заведено було. Хіба що Карпо попереджував нас із Васильком про облави чи інші акції енкаведистів. Серед чекістів були свої люди, які давали знати про все нашій Службі безпеки. До жодної боївки нас не брали, позаяк вояки з нас на той час були нікудишні. Ми кволі никали полями. Правда, на згаданий день обидва вже трохи поправилися. Він відійшов після виснажливого тифу. Рани на моїй нозі зашкарубли. Молодість брала своє. Василькові було сімнадцять, я зустрічав дев’ятнадцяте літо. За плечима в обох важкі бої, висотувальні переходи, рани, хвороби, голод, холод… Усе, що несе з собою війна. Попереду в обидвох — невідомість.