Жінкою-леґендою Артемізія Галицька стала після того, як вони разом із лікарем Смерекою зухвало викрали з румунської в’язниці в Яссах провідника ОУН Кобзаря (Михайла Колотила) наприкінці червня 1942 року. Поліція тоді вистежила й заарештувала велику групу буковинських націоналістів — Степана Шемчука, Наталку Коваль, Ольгу Гузар, Юрія Фурмана, Ростислава Гузара та інших — на чолі з Кобзарем. Запроторений до Ясської в’язниці провідник імітував божевілля, і його помістили до психіатричної лікарні, де ним опікувався уродженець буковинських Вашківців лікар Смерека. Нізея, так називали друзі й близькі Артемізію Галицьку, прибула до Ясс із Чернівців, добре вивчила ситуацію довкола заарештованого й систему охорони. Тоді з одягом для Кобзаря пробралася до лікарняної палати й вивела заарештованого провідника з-під самого носа сиґуранци. Втікачі дісталися Вашківців, але там уже нишпорили аґенти сиґуранци. Тому перебралися до села Шубранця й на якийсь час затаїлися. Невдовзі Галицька й Колотило законтактували з повітовим провідником ОУН у Вижниці Федором — Мирославом Гайдуком. За наказом Федора зв’язковий Лис (Дмитро Нагірняк зі села Карапчева) з допомогою станичного села Завалля Снятинського району Криги (Лук’яненка) звів буковинських утікачів із окружним провідником Коломийщини Різьбярем.
Із Коломиї Артемізія Галицька й Михайло Колотило, хоронячись уже від німецького ґестапо, переїхали до Львова. Там їх представила керівникам Центрального проводу ОУН Одарка (Стефанія Понич), яка поверталася до рідного Зеленова зі Сходу України. Після перевірки Служби безпеки ОУН Кобзар став працювати у відділі пропаґанди, а Галицька потрапила до 2-го відділу при Центральному проводі ОУН. Керівник відділу Синій (Ярослав Старух) надав новій працівниці псевдо Мотря й доручив заповнювати паспорти членам ОУН в Україні й далеко поза її межами. Тим часом до ґестапівських капканів потрапило чимало чільних націоналістів, серед яких і Синій. Утікаючи від переслідувань німецької таємної поліції, Мотря з Кобзарем знову опинилися в Коломиї. Якийсь час обидвоє викладали на організованому для провідників ОУН вишколі. Відтак узялися видавати підпільний часопис «Мечем» — орган Буковинського проводу ОУН. Перше число журналу було віддруковано в підпільній друкарні накладом дві тисячі примірників і розійшлося підпільними каналами по теренах Буковини й Коломийського повіту.
Мотря провела на Коломийщині ще чотири вишколи, де викладала дівчатам ще й санітарну справу. Після арешту на Буковині в грудні сорок третього Кобзаря й Орла (Дмитра Гирюка) Центральний провід призначив Мотрю окружним провідником ОУН Буковини. Основним завданням новопризначеної було творення бойових відділів УПА на Буковині, в горах якої на той час діяв курінь Буковинської української самооборонної армії (БУСА), яким командував курінний Луговий — Василь Шумка, колишній учитель зі Стрілецького Кута. Молода жінка з головою поринає в організаційну підпільну діяльність, щодня ризикуючи нарватися на кулю — німецьку, румунську, московську… Добрими помічниками й вірними друзями Артемізії Галицькій стали Шапка, Федір (Мирослав Гайдук), Северин (Володимир Гайдук), Боєвір, Степан (Мирослав Кіндзірський), Дуб (Микола Дарій), Тихий (Семен Моргалик), Назар (Микола Козуб), Юрась (Костянтин Майданський) та ще багато безіменних патріотів-буковинців.
Народилася Артемізія 1912 року в невеликому буковинському містечку Садгорі. Батько дівчинки Теофіль Галицький був четарем Буковинського куреня в 1918–1919 роках, а в мирний час учителював. Помер від більшовицьких ран, коли Нізеї виповнилося 8 років. Дівчина пішла батьковим шляхом. Закінчивши в румунському місті Ботошанах учительську семінарію, працювала в сільських школах Глибоцького, Путильського районів, у Чернівцях і Садгорі. Щоби мати змогу більше допомагати пригнобленим краянам, вивчала медицину. Чесній, допитливій, патріотично налаштованій дівчині надто важкою здавалася ноша румунської окупації рідної Буковини. Тому в двадцятип’ятирічному віці поєднала свою долю з ОУН. 1940 року познайомилася в Румунії з українськими борцями-самостійниками Тетяною Шинкарюк і її чоловіком Семеном Чорнухою, Андрієм Бойком… Незабутнє враження справило на Артемізію Галицьку знайомство з ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим, з яким її звів тодішній редактор журналу «Батава» Юрій Русов.
Трагічним став для окружної провідниці жіночої сітки ОУН Мотрі та її бойових друзів день 27 грудня 1944 року. Переходячи від села до села в Заставнівському районі, невелика група підпільників попала в більшовицьку засідку й прийняла нерівний бій. Поранена Мотря, щоби живою не потрапити до рук ворога, вистрелила з пістолета собі в голову. Та лікарі вирвали провідницю з холодних пазурів смерті, проте від кігтів МГБ врятувати жінки не міг ніхто. Після допитів і катувань її засудили на кару смерті, яку в останню мить замінили на п’ятнадцять років каторги. Незрячу від рани Артемізію Галицьку запроторили до спецтабору в Караґанді. З часом зір відновився, але в пітьмі неволі довго не було просвітку. Рік тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмий приніс звільнення від колючих дротів, але жаданої волі так і не дав. Дудінка стала місцем спецпоселення скалічілої жінки. Там пов’язала свою долю з колишнім вояком УПА Василем Одинцем. 1985 року мужньої жінки-борця не стало. Казахстанські піски дали останній пристанівок для скалічілого тіла, душа ж нескореної українки витає над рідною землею.
Незабаром Буковинську округу ненадовго реорганізували в край. Крайовим провідником ОУН став Сталь — Василь Савчак.
Паску сорок четвертого року провідник Курява споживав у далекому гірському селі Красноїллі в хаті сільського священика. Саме сюди, за даними розвідки, прибув зі Львова лікар Дмитро Костащук. У свої тридцять два роки випускник медичного факультету Краківського університету зажив слави фахового лікаря, який набирався практики в шпиталі митрополита Андрія Шептицького у Львові. Уродженець Микулинець біля Снятина, патріотично вихований у родині, він пов’язав свою долю з ОУН ще в тридцятих роках. Молодий, але вже досить досвідчений медик якнайкраще підходив на посаду головного повстанського лікаря. Негусто було тоді людей цієї професії в Карпатах. Стефурак і Коцюбинський із Косова, полікувавши якийсь час повстанців, подалися на Захід. Михайлові Коцюбинському не поталанило, загинув під Чорногірським хребтом у сніговій лавині. Випускник Варшавського університету Вітощук, син заможного ґазди з Жаб’євського району, практикував у Станіславі. Привезений для лікарської праці в ліс, дипломований гуцул утік до міста за першої слушної нагоди. Довголітній жаб’євський ескулап поляк Сарватський кудись запропастився у воєнній круговерті. Щоправда, в Кутах невтомно працював лікар Савочка, добрий і безвідмовний Степан Савочка. Виписуючи хворому гуцулові рецепт, він відразу давав бідакові гроші на ліки. Народився Степан Савочка в недалекому від Городенки селі Ясенові-Пільному 1899 року. До війни завідував райздороввідділом у Кутах. Енкаведисти заарештували його 15 грудня сорок четвертого року й засудили на десять років позбавлення волі.
Великодньої погожої днини Курява викликав Костащука на зустріч і по короткій бесіді доручив йому пост повітового лікаря. Відповідальна посада, наголосив провідник, передбачає великий перелік надзвичайно важливих справ. Насамперед вона зобов’язує організувати й проводити вишколи медпрацівників, створити польові рухомі шпиталі для лікування повстанців і цивільного населення, збереження і грамотне використання наявних у лісових складах медикаментів. Підбір медичних кадрів теж лягає на плечі доктора Поліщука — таке псевдо дістав Дмитро Костащук. Першими його помічниками стали медсестри зі Східної України Тиха (Надія Кузьменко) і Галина Гордієнко.
Один зі шпиталів організували на присілку Блихавім за Маґуркою. Сюди приходили хворі й поранені стрільці з заквартированих неподалік сотень Недобитого, Хмари, Боєвіра, зверталися зі своїми болячками селяни з довколишніх сіл.
Повноваження партизанський лікар Поліщук мав широкі. Без посвідки з його підписом жоден повстанець, від стрільця до командира куреня, не міг бути звільнений від виконання службових обов’язків через хворобу. Підпис енерґійного лікаря стояв і на посвідках цілої сотні випускників санітарних курсів, що їх він сам же й організував. Дівчата розходилися по своїх теренах, де надавали медичну допомогу не лише повстанцям, але й усім, хто її потребував. Санітарні вишколи відбувалися в Головах і Красноїллі Жаб’євського району. Поліщук особисто проводив щоденні восьмигодинні заняття. Студіювали там фізіологію, анатомію, фармакотерапію, перев’язувальні матеріали, першу допомогу при переломах і кровотечах, стерилізування інструментів, діагностику… Навчання проводилося в умовах суворої конспірації. Та більшовицькі сексоти хліба свого даремно не їли. Існувала постійна загроза енкаведистських облав. Тому Поліщук вибирав для вишколів такі місця, з яких далеко обсервовувалася місцевість і дістатися до яких пайдьошникам було нелегко. Щоразу повідомлені своїми аґентами енкаведисти не заставали на місці санітарних курсів жодної душі й ніяких слідів.