Провідники й повстанські відділи затаїлися на постоях, чекаючи наказу на бойові дії. Але розпорядження крайового проводу суворо забороняло вступати в затяжні бої чи дрібні сутички з частинами Червоної армії. За реґулярними військами, що гнали фашистів на захід, сунули орди НКВД і СМЕРШу. Звиклі до безкарності й чужої крові, бандити в погонах никали сплюндрованим війною краєм, залишаючи по собі трупи й сльози безневинних людей.
Курява і Майєр, яких прудконогий зв’язковий привів із Хімчина до Старого Косова, переспали день у хаті тещі районного есбіста.
Майєр (Іван Ошудляк) народився 1918 року на Львівщині. Добре підготовленого фізично спортсмена-боксера й довголітнього члена ОУН провід зумів вкоренити в німецьку кримінальну поліцію. Сміливий, стриманий і кмітливий розвідник багато користі приніс підпіллю. Загинув, як і жив, по-геройськи. Оточений у Жаб’ї десятками енкаведистів, командир боївки СБ бився до останнього набою. Його дружина Ярина (Орися Лепкалюк) теж не далася чекістам жива. За два тижні до нового, 1947 року застрелилася посеред ворожого оточення в снігах під горою Піп-Іван.
У сорок третьому на Львівщині розпочав свій повстанський шлях двадцятирічний Іван Хомин зі села Чаґрова Рогатинського району. У відділах УНС і УПА воював із коричневими й червоними зайдами. У сорок четвертому потрапив до Червоної армії й воював із нацистами на території уярмлених європейських держав. По війні разом зі своєю військовою частиною потрапив до Коломиї. Швидко налагодив зв’язок з українськими партизанами й із друзями-однодумцями перейшов до УПА. В повстанській сотні доброго вояка призначили чотовим, присвоївши йому псевдо Чумак. По реорганізації повстанських відділів командував боївкою. 1949 року до Чаґрова з далекого карпатського села Середнього Березова прийшла зв’язкова Ганна Урбанович із довгожданим листом від пропалого безвісти Івана. Зворотну дорогу до карпатського краю повстанська зв’язкова долала вже з Івановою сестрою Михайлиною. З батьками лишився лише малолітній Зиновій. Пліч-о-пліч з прославленими повстанцями — командиром тактичного відтинку Хмарою, курінними Недобитим і Перебийносом, сотенними Вихором, Білим, Підгірським, Хмарою, Буревієм, Завірюхою й іншими — брат зі сестрою поборюватимуть червону нечисть на коломийській землі. Двадцятого липня 1950 року Чумак на чолі повстанського підвідділу брестиме бурхливим Прутом неподалік Сопова. Останні слова улюбленої Чумакової пісні «Летить галка через балку» підхоплять зігріті гарячою партизанською кров’ю чисті води Пруту й понесуть до сивого Дунаю, втікаючи від звірячого гарчання більшовицького кулемета на правому березі. І сумно сплесне Дунай-батько своїми водами на звістку про смерть ще одного українського героя — Чумака.
У далекогірському Ясенові, куди партизанські стежки привели друзів Куряву і Майєра зі Старого Косова, — жалоба. Напередодні смертоносним смерчем пронісся червоний СМЕРШ. Убиті й заарештовані селяни, спалені хати, пограбовані до решти господарства. Ще дужчого болю додавала чорна звістка про загибель відважного й розумного районного провідника Чорногори.
Недовго вже боягузливим шакалам із НКВД і СМЕРШу безкарно розбишакувати в селах. Наче гірські лавини, зійдуть із високих полонин грізні партизанські сотні. До великих бойових куренів розростуться вони за кілька місяців. А до лав повстанських усе вливатимуться та вливатимуться юнаки-добровольці. Й усіх їх гостинно прийматимуть предковічні Карпати.
Якщо підпільну Коломийщину адміністративну творила Коломийська округа ОУН з її надрайонами, районами, підрайонами, кущами, станицями, то в плані військовому вона була зорганізована в тактичний відтинок «Гуцульщина», який на правах полку входив до військової округи (дивізії) «Говерля», що була складовою частиною УПА-Захід, першим командиром якої Головний штаб призначив Андрієнка — Олександра Луцького. Андрієнка, який мав іще псевда Богун та Богдан, на посту крайового командира 1945 року замінив уродженець Сокальського району, що на Львівщині, Василь Сидор, якого в УПА знали як Шелеста, Кравса, Конрада, Лісовика, Ростислава Вишитого, Зова. Цей пост полковник Шелест обіймав до своєї героїчної смерті в бою з емгебистами на березі Лімниці біля села Перегінського на Станіславщині 14 квітня 1949 року. Із ним загинула й вірна подруга й дружина Надія Романів.
Військовою округою «4», або групою «Говерля», командував Гуцул (Іван Бутковський), а на зміну йому в липні 1944-го прийшов Грім — Микола Твердохліб. Майор Грім загинув разом із дружиною Ольгою Герасимович у підземній криївці на схилі гори Березовачки, що в Надвірнянському районі, 17 травня 1954 року. Причиною загибелі подружжя стала зрада провідника Яремчанського району Дуба — Антона Вадюка та, ймовірно, ще кількох слабодухів.
Першим командиром 21-го (Коломийського) Тактичного відтинку «Гуцульщина» коротко був поручник Степовий. Від березня 1945 року до 29 січня 1946 року відтинком командував Козак (Микола Яворський), а від кінця січня сорок шостого до серпня сорок дев’ятого — Хмара (Петро Мельник).
Бойову міць «Гуцульщини» творили курені «Гайдамаки» під орудою Скуби (Дмитра Гаха), а з кінця вересня 1945-го — Чорногори; «Гуцульський», який очолював командир Книш (Дмитро Горнякевич); «Карпатський» на чолі з Лісовим (Андрієм Злобіним), а по його смерті в лютому сорок п’ятого — Манівим; «Перемога» під орудою командира Степового (Тарасенка), а по його загибелі, від 17 січня 1945-го — Недобитого (Юліана Матвіїва).
До кожного куреня входили три постійні сотні, особовий склад яких налічував у середньому по двісті вояків. Курінь «Гайдамаки» складався з сотень «Сурма», імені Богуна, імені Ґонти, якими командували Білий (Юрій Долішняк), Недобитий (Юліан Матвіїв) і Вихор (Микола Харук), Манів, Чабан і Підгірський (Костянтин Приймак). До «Гуцульського» куреня входила сотня «Дністер», яку вишколив і передав командирові Орликові (Степану Чуйкові) Палій (Семен Матейко), по загибелі Орлика сотню коротко очолювали Буревій (Михайло Романиця) й Завірюха (Василь Паращук), а відтак Юрко. Сотенними «Черемоша» й «Чорногори» були Гамалія (Василь Скригунець), після нього — Чабан, Циган (Федір Децько) і Нечай (Йосип Приймак). Сотнями «Березівська», «Трембіта», імені Михайла Колодзінського, що входили до куреня «Карпатського», орудували Мороз (Дмитро Негрич), Підгірський (Костянтин Приймак), Залізняк (Михайло Ґоянюк) і Кривоніс (Мирослав Симчич), Ґонта (Микола Шкарупа), Спартан (Михайло Москалюк). Курінь «Перемога» творили сотні імені Богдана Хмельницького, імені Симона Петлюри і «Говерля». Командували ними Хмара (Дмитро Білінчук), Скиба (Іван Павлюк) і Крук (Костянтин Ґеник), Дорошенко (Петро Савіцький).
Кожна повстанська сотня, як самостійний бойовий відділ, у штабних документах мала, крім назви, власний кодовий номер, який знали тільки окремі старшини УПА. Так, сотні тактичного відтинку «Гуцульщина» були зашифровані числами від «58» до «68». Були й безіменні та безномерні сотні. Повстанський загал знав кожну сотню за псевдом її командира.
Окрім організованих у курені повстанських сотень, на терені діяли й сотні спеціального призначення. Довбуш (Михайло Хариняк) очолював сотню польової жандармерії, штрафною командував Святослав (Іван Шкондеюк), а запасними сотнями — Байда (Василь Герасименюк), Батько (Юрій Атаманюк), Бігун (Микола Копчук), Верховинець (Василь Мозолюк), Вишня, Гайдамака (Микола Шарабуряк), Гайдук (Михайло Лакуста), Грушка (Йосип Ткачук), Гуцул (Іван Спаський), Жайворон (Танасій Яцьковський), Козар (Василь Додюк), Кукул (Іван Мицканюк), Ліщина (Петро Сорюк), Скакун (Микола Миронюк), Скрипка (Степан Кіщук), Сосна (Дмитро Недоходюк), Тарас (Микола Шекеряк), Цвітка (Іван Братівник), Явір (Василь Боцвінчук).