Жахливо-кривавий слід залишили по собі бездушно-жорстокі угорські завойовники в підкарпатських селах Рунґурах і Товмачику.
У понеділок, 1 травня сорок четвертого року, зелена Франкова Гора вкрилася сірими мундирами ворожих вояків. Невблаганні й нестримно-люті ґонведи, вимахували палаючими смолоскипами, гейби намагалися підпалити ввесь світ. Свічками спалахнули сільські чепурні хати, горить, аж гоготить, церква святого Михайла, палахкотить дерев’яна школа… Зачумлені димом і п’яні від невідімщеної чужої крові чужинці гасають вуличками здибленого до небес стовпами вогню села, мов арідники в останньому пристанищі грішників. Від їхніх автоматних черг падають селяни, що намагалися рятувати від вогню нажите важкою працею майно. Прокльони на адресу паліїв-убивць розносить нажаханий вогняним кривавищем весняний молодий вітер. Згарищами сотень хат укрилися квітучі досі Рунґури, понад сто жителів загинули від мадярських куль в огняному смерчі. Дорого заплатило невинне село за діяння перевдягнених у сільську ношу радянських розвідників, які шарпали час від часу мадярські оборонні лінії. Тиждень горіли Рунґури, а винуватці трагедії, й гадки не мали проявити «чудес героїзму», щоби допомогти беззахисним селянам.
Жорстокі й цинічні були мадярські вояки, приперті до Пруту, пораненим звіром відбивалися вони від московського ведмедя в Товмачику. Якихось два десятки хат залишилося від великого надпрутянського села. Залпи гармат з обох боків і «катюш» перетворили Товмачик на спопелілу руїну. Люди ховалися від літаючої смерті в тимчасових сховках-землянках, а ґонведи закидали їх там ґранатами, не зважаючи на жіночі сльози й дитячий лемент. Холоднокровно, мов на полюванні, розстрілювали втікачів. У рідному, дощенту зруйнованому Товмачику знайшли свою страшну смерть понад триста ні в чому не винних селян. Жертвами свавільних наїзників стали учні Коломийської ґімназії Василь і Дмитро Мочернюки, Михайло Солтанюк…
Референтом УЧХ Жаб’євського району була двадцятиоднорічна Марійка Яремин зі Старого Косова. Напрочуд вродлива й розумна дівчина леґально вчителювала, добре знала німецьку. Часто, виступаючи в ролі перекладача, роздобувала цінну для підпілля інформацію. Більшовики заарештували дівчину сорок п’ятого й засудили на п’ятнадцять років каторги. У Кутах цю нелегку ділянку підпільної діяльності очолювала Віра (Ганна Тарновецька). Загинула 1948 року в бою з московськими загарбниками. Працювала в Косові для підпілля художниця Наталка Коник — Русалка. У Старому Косові не покладала рук на підпільній ниві станична Тополя — Анна Андрусяк. Велику допомогу повстанцям надавав у Жаб’ї надлісничий Негрич, колишній старшина УГА з рубаною раною через щоку. В селі Зеленому господарчими справами для підпілля відав Вишня. Не одну групу підпільників до Чехо-Словаччини й Угорщини провів тільки йому знаними гірськими стежками Петро Стефурак із Кривого Поля.
Повітовий провідник жіночої сітки ОУН Дарина складала щомісячні звіти повітовому Куряві та окружному провідникові жіночої сітки ОУН Лесі — Ірині Лепкалюк. Дарині ж надсилали звіти районні провідниці Ліда Сальваровська, Ірина Стефуранчин, Марія Яремин, які навчалися з нею в педшколі в Коломиї, Євдокія Шкондеюк і Наталка Коник. На основі районних Дарина робила свій повітовий звіт, що йшов до вищих підпільницьких інстанцій.
Одного дня зв’язкова принесла штафету від Куряви з наказом принести звіт о дев’ятій годині вечора на міст через Прут, який сполучав Коломию з Вербіжем. Того дня в місті зчинився страшний гармидер німців. Десь у Березовах з’явилися ковпаківці. Фашисти на машинах і мотоциклах помчали через Вербіж у гори. В Коломиї оголосили поліційну годину — після дев’ятої вечора з’являтися на вулицях міста заборонено. Як же виконати наказ провідника? Допомога підоспіла несподівано. Свої послуги запропонувала без зайвих розпитів Ярослава Самулевич, ще й Володимира Лютого вмовила. Друзі провели підпільницю непомітно для ворожого ока глухими околицями до мосту. На правому, вербізькому, березі Пруту перед мостом стояла німецька охорона. У вечорових сутінках чітко чулися гаркаві окрики німецькою. Даринине вухо вловило знайомий дзвінкий голос Куряви, спотворений трохи чужою вимовою. Провідник спокійно відповідав щось німецьким солдатам, а через кілька хвилин із згущеної річковим туманом темряви виринула його висока постать. Курява привітався з дівчиною, яку друзі Ярослава й Володимир завбачливо покинули. У місті підпільників перепинив нічний патруль — два німці й український поліцай. Курява ґалантно пропустив дівчину вперед, щоби вручила німцеві свій документ. Доки солдати уважно розглядали її кеннкарте, провідник спокійно подав свій документ поліцаєві, пошепки запитавши того, чи знає він Чорного. Про референта Служби безпеки ОУН Чорного (Осипа Перцовича) в Коломиї знали всі — і друзі, й вороги. Тому поліцай «не впізнав» Василя Федюка, за яким уже давно й безрезультатно розшукує невсипне ґестапо. Повернув провідникові кеннкарте, а німцям буденним голосом пояснив, що все орднунґ.
Друга світова війна захопила уродженця Вижнього Березова Осипа Перцовича на службі в польському війську. У нерівному бою двадцятитрирічний вояк потрапив до німецького полону. Не встигла осінь тридцять дев’ятого вкрити напоєну кров’ю землю золотим листом, як Осип вирвався з-за колючих гітлерівських дротів. Та, врятувавши молоду голову від німецької кулі, березівський леґінь ледь не встромив її в зашморг енкаведистської шибениці в рідній вітчині. Тож змушений був перейти на нелеґальне становище. У серпні сорокового Осип Перцович (Злотник), рятуючись від аґентів НКВД, перейшов кордон. Через рік, закінчивши в Кракові підпільний старшинський вишкіл ОУН, повернувся на Коломийські терени. В підпіллі його знали вже як друга Чорного. До енкаведистських ран на дужому тілі провідника додалися ґестапівські. Та підпільні лікарі й потреба боротьби з окупантом щоразу повертають молодого провідника до повстанських лав.
Загинув повітовий провідник СБ Чорний героїчно: у криївці в урочищі Залунга миттєво накрив власним тілом більшовицьку ґранату, рятуючи життя друзям-повстанцям. Сталося це 5 квітня 1945 року.
Участь в українському підпільному русі брали доньки священика Самулевича з Белелуї: Ярослава, Ольга, Софія, Наталка й Орися. Серед живих залишилася тільки Орися. Ярославу Самулевич, яка за німецької окупації вчителювала в Чортківці, намагався врятувати після важкого поранення снятинський лікар Муринюк. Але не зміг. Похована підпільниця в Снятині.
Перед приходом до Косова більшовиків Дарина пішла в підпілля. Навколо лютували німці й мадяри, а з-поза Черемошу поспішали московські зайди. Мала підпільниця вірну подругу й надійну помічницю Ліду — Анничку Кубайчук із Яблониці, що біля Гриняви в Жаб’євському районі. Дівчата були схожі між собою, мов рідні сестри. Їх навіть часто плутали. Анничка народилася 1921 року. Здобула педагогічну освіту й учителювала в рідному селі. Працювала в повітовому проводі ОУН і замінила Дарину на посту надрайонного референта УЧХ по її арешті в квітні сорок п’ятого. Залюблену в красу Карпат і життя Анничку чекісти сорок шостого року вбили у криївці в Яворові, де зберігався архів УПА. Разом із нею загиув політреферент Чайкевич. З охопленого полум’ям від спалюваних документів, повного диму підземного схрону на поверхню вирвався лише політвиховник Теодор (Василь Блясецький) і знепритомнілий потрапив до енкаведистських лабет, а далі — на колимську каторгу.
Охоче й безкорисливо допомагали повстанцям священики Богдан Гнатишин і Богдан Одинський, яких більшовики знищили, як тільки прийшли, сорок четвертого.
Через Красноїлля з села Стебнева до Головів на баских конях їде чота стрільців із сотні Хмари. Браві вояки в зелених одностроях, у кожного виблискує на сонці зброя. Старенька жінка вибігла на вулицю, несучи у фартусі спечену з картоплі й вівсяних круп паляницю-буришник, аби пригостити повстанців, хоча в самої в коморі навіть миші поздихали з голоду. Витирала краєчком хустини сльози радощів, хрестила хлопців і промовляла: