— Боже-Боже, яка радість! Маємо своє військо нарешті.
Повстанці по-військовому віддали старенькій честь.
Подолавши багато кілометрів гірським бездоріжжям, Дарина дісталася звечора до Кривого Поля. Тут квартирував штаб мадярської дивізії. Гадала, що зайди не здогадаються розшукувати провідниці ОУН під самісіньким власним носом, і таким чином удасться їй спокійно переспати бодай одну ніч. Чисто вмиту й переодягнену «квартирантку» проворна господиня замкнула в сухій, теплій комірчині без вікон. Тут її ніхто не зауважить. Та не встигла дівчина прилягти, як нічну тишу розпанахав гучний гарматний гул. Бабахкало безперестану цілу ніч. Залпи то наближались, то віддалялися. Дарина не задрімала й на одне око, вслухаючись у голосну канонаду. Усміхненоока господиня, випустила вранці дівчину з нічного запертя і жваво розповіла про страшну грозу з громами й блискавками. Одна навіть спалила якусь мадярську машину. Зелене подвір’я сміялося до сонця калюжами і м’яко стелилося дівчині до ніг умитою дощем травою. На душі стало сонячно й чисто, як на небі після грози.
До ґаздині навідався угорський єфрейтор і ще з порогу поцікавився:
— Хто така?
Господиня спокійно відповіла, що то евакуйована з Косова, вчителька. Єфрейтора відповідь селянки, либонь, задовольнила. Низький, худорлявий п’ятдесятирічний чоловік із неприродно матовим обличчям мав трохи вузькуваті, надзвичайно рухливі, розумні очі. Доктор історичних наук, професор Будапештського університету виявився надзвичайно цікавим співбесідником. Добре знав французьку, якою й спілкувалися. Радник командира дивізії не піднявся у званні, бо не погоджувався з політикою реґента Міклоша Хорті. Єфрейтор-професор знав кілька мов й виявляв жвавий інтерес до української. Мав феноменальну пам’ять і задатки поліглота. Професійного історика не могла не зацікавити й українська минувшина, якої він, на диво, не знав. Він наївно вірив, що Авґустин Волошин намагався приєднати Закарпаття до Радянського Союзу. А як почув від Лесі про етнічні українські землі, ухопився обіруч за сиву голову.
— Та це ж землі Київської Руси! — ледь не з кулаками кинувся на дівчину. — Чого ж ви мовчите, українці?! Маєте такі великі території, таку славетну історію! Ваша земля найбагатша в Європі. Чому не бороните її?! Як ви піддалися московитам?..
Люто гримнув дверима і стрімголов вибіг із хати, смішно вимахував маленькими руками на подвір’ї.
Наступного дня єфрейтор заявився, мов нічого не бувало, втомлений, але умиротворений, лише жваві очка виблискували непогамовним вогнем цікавості. Замість «добридень» випалив, що цілу ніч не спав через українську заплутану історію. Професор знав дещо про партизанів Сидора Ковпака, навіть про Семена Руднєва і його сина Радика чув.
— А хто такі партизани-оунівці? Чого вони домагаються?
Леся терпляче, мов малій дитині, давала вченому-історикові вичерпні відповіді на його трохи незвичні запитання. Несподівано для підпільниці радник у мадярській військовій уніформі виявив бажання допомагати українським повстанцям. Зажадав зустрітися з кимось із провідників. Леся негайно через зв’язки сповістила про наміри дивного професора окружного провідника ОУН Бориса. Незабаром той у товаристві ще кількох провідників провів переговори з бунтівливим мадярським ученим з єфрейторськими погонами. Розмовою обидві сторони були задоволені. Повстанські командири реґулярно діставали зі штабу свіжу інформацію про військові операції й карні експедиції мадярів.
На території Станіславської області воювала 1-а угорська армія, до складу якої входили 6-й і 7-й корпуси та 2-а танкова дивізія. Шостим військовим корпусом командував генерал Ференц Фаркаш де Кісбарнок.
Посутню допомогу українським партизанам надавав і молодий вояк-серб. У Югославії він належав до підпільної організації четників, які воювали і з фашистами, і з комуністами. Випускник торговельного інституту завідував складом медикаментів, який розмістився в стодолі священика Богдана Одинського на псевдо Лісовик. Не без допомоги своєї матері Катерини священик-підпільник заприятелював із патріотично налаштованим сербом. Не один пакунок цінних ліків передала провідниця Дарина в дбайливі руки лікаря Поліщука. Молодий серб усе поривався до рідної Югославії, де його друзі вели нерівну боротьбу на два фронти. Одного з лідерів четників Михайловича розстріляли югославські комуністи. Допомагаючи українським повстанцям, сербський четник на свій лад воював із фашизмом і комунізмом.
Ранньоосіннього дня в Красноїллі заквартирувала невеличка група пропаґандисток і працівниць УЧХ з нечисленною охороною. Прокинувшись, дівчата повиходили на подвір’я. На високій горі бовваніли силуети озброєних людей. Дівчата гадали, що то свої, повстанці. Аж коли з маківки зататакав по них кулемет, зрозуміли, що на горі ворог. Енкаведистські розвідники здалеку фотографували повстанський постій. Побачивши, що партизанів значно менше за них і переважають дівчата, відкрили вогонь із ручних кулеметів. Досвідчені охоронці звеліли дівчатам бігти донизу, а самі позаймали бойові позиції. Інтенсивний обстріл гірського села тривав досить довго. Селяни попадали в хатах долілиць на підлогу, бо кулі розлюченими джмелями залітали в розтрощені шибки. Прив’язані собаки гавкали, аж завивали, відчуваючи близьку смерть. У хлівах ревла худоба. Від запальних куль спалахнули кілька стіжків сіна. Недосяжні у своїх виямках для більшовицьких куль, охоронники не вістрілювались, аби чекісти не зганяли свого гніву на безборонних селянах, які вже й так були достатньо налякані. Меткі хлопці скритно від ворога відійшли до лісу, що вже дав прихисток дівчатам.
У лісі Дарина ледь не налетіла на політвиховника Леваду з націленим із-за дерева пістолетом. Левада був майже непритомний. Із багатьох ран цебеніла кров. Але дівчину політвиховник іще впізнав. Зволікати не було як, гарячка з’їдала повстанця. Дарина просто в лісі прооперувала пораненого, повиймавши з його тіла московське смертоносне залізо. Ретельно зашила дошкульну рану на нозі, позабандажовувала інші.
Підпільні справи часто зводили надрайонного референта УЧХ Дарину з курінними Недобитим, Книшем, Скубою, іншими повстанськими командирами.
Якось із двома подругами зайшли в Космачі до благенької хати попроситися на ніч. Господар і дві доньки-підлітки заметушилися, відводячи прийшлим кращі місця. В якомусь часі батько звертається до старшенької впівголоса:
— Марічко, неси-но до хати… Там у нас є…
— Тату, але ж…
— Неси, доню, неси. У нас гості.
Дівчинка метнулася до сіней і невдовзі повернулася з десятком картоплин. Зварили той скарб і просто в банячку поставили на стіл. Цілий день пробиралися підпільниці горами, макової зернини в роті не мали, а тут гаряча картопля в горло не лізе. Добрий чоловік пригостив останньою бульбиною, не залишивши собі навіть на насіння. Їли той харч здорожені дівчата без солі, вперемішку зі сльозами.
Зранку Дарина метнулася до сотні Орлика (Степана Чуйка), що квартирувала поруч на Завоєлах. Повстанці, хоч і самі не жирували в голодному гірському краї, охоче поділилися з провідницею УЧХ хлібом і салом. Все те добро Дарина віднесла до бідної хати щедрого на людяність гуцула. Сліз радощів і дяки не могли стримати ні дівчата-підпільниці, ні господар з малими доньками. Різні люди населяють гірський край. Одні ділилися з повстанцями останнім, ризикували життям. Інші продавали їх за юдині срібняки. Тож мусили підпільники остерігатися, всі переходи здійснювали вночі, криючись від лихого ока.
Пізньої осені Дарина переходила високогір’ям від села до села, провідуючи лісові санпункти і шпиталі. Пополудні на одному з переходів зненацька звіялася хурделиця. Гори враз розтанули в заметілі. Дівчина збилася з дороги. Кривуляста стежка, засипана снігом, втекла з-під ніг. Орієнтирів не було. Усе довкруг поглинула снігова хуга. А дівчина вперто відмірювала непевними кроками кілометри засніженими плаями, аж доки не вперлася розгарячілим чолом у дерев’яну стіну невеликої колиби. Заметені ледь не до половини свіжим снігом двері піддалися неохоче, та все ж впустили провідницю до благенької пастушої хатини. Зарилася в запашне сіно й цілу ніч услухалася в голодне вовче завивання за стіною, якого не могла заглушити навіть знавісніла хурделиця. Вранішнє сонце вгамувало вітер зі снігом й розігнало з імлою чотириногих хижаків. Для захисту від двоногих звірів підпільниця стискала в руці невеличкого пістоля, бредучи глибокими снігами до неблизького села.