Молодий Лесин організм, завдяки постійній опіці близьких людей, швидко поборював недугу. Друзі-підпільники підготували Дарині втечу з лікарні. Але останнього дня арештантку під конвоєм перепровадили до в’язниці. Малограмотні слідчі НКВД мали великий клопіт з ерудованою провідницею УЧХ, яка добре знала не лише історію України, але й історію СРСР, розбиралася в ідеологічних тонкощах.
Через два місяці впійманих у Косівському районі дівчат погнали пішки до Коломиї. В парі з Дариною перебирає ослабленими від побоїв і голоду ногами Юля Гаравасюк. Її батько, колишній український січовий стрілець, одружився й пустив коріння в Східній Україні. Тридцять третього родина Гаравасюків, покинувши роками нажите майно, втекла від голодомору в Карпати. Юля, яка вже встигла скуштувати «радянського раю», дорогою заповзялася виховувати конвоїрів-«стрибків». Дарина, втративши після Хімчина надію, що повстанці відіб’ють її, голосно допомагала відважній подрузі. Хай краще застрелять! Проте полохливі «стрибки» лише несміливо оправдовувалися перед дівчатами. Нарешті невільниці симулюють велику втому, відмовляються йти. Конвоїри, щоби не мати зайвих клопотів, забирають у дівчат не такі вже й важкі клуночки й несуть до самої Коломиї. Маючи нечисте сумління, московські вислужники, мов бездомні собаки, бояться навіть самих себе. Їх проймає жах перед власним начальством, їм лячно загубити вручену енкаведистами зброю, проте найбільший страх мають перед повстанцями. Партизани вбачаються цим горе-воякам за кожним деревом пообіч дороги. Найзаповітніша їхня мрія — дійти живими до Коломиї й здати до в’язниці арештантів. А тоді вже понапиваються і п’яні будуть «героїчно» спати.
У Коломиї приетапованих заганяють спершу до лазні, де вся обслуга складається з чоловіків-невільників. Цнотливі дівчата соромляться. В’язниця аж тріщить від арештантів. Невільниць розмістили на тісному горищі. Спека нестерпна, води не дають, їсти також. Виснажені жінки здіймають крик. Начальникові в’язниці, що нагодився через кілька годин, Дарина спокійно-впевненим тоном пояснює, що ніхто не дав йому права утримувати арештантів у таких нелюдських умовах. Суду ще не було, можливо, багатьох оправдають і випустять на волю…
Через годину Олександру Слободян забрали зі спекотного горища на допит. Наступного дня озброєні конвоїри буденно, без зайвих слів, повели закуту в наручники провідницю на вокзал. Після сварки з фронтовиками, коли сідали в поїзд, і дорогою в переповненому вагоні енкаведисти припровадили Дарину до тюрми у Станіславі.
Розпочалися виснажливі допити. Слідчі в обласному центрі вишуканіші за косівських і коломийських, фізичних тортур їм замало. Найдужче старається працівник прокуратури Олександр Воронін, моральне мордування дівчини дає йому очевидну насолоду.
— Героїнею ти не станеш. Ми тебе так розпишемо, що твої самі тебе розстріляють. Ольги Басараб із тебе не вийде, не допустимо. Може, й житимеш, навіть заміж вийдеш, але політикою вже не займатимешся ніколи.
Три тижні цілодобових допитів висмоктують останні життєві сили, вимотують тіло й душу. Енкаведисти часто влаштовують очні ставки. Більшість привезених із далеких гірських сіл людей «не впізнають» добре знаної подруги Дарини. Деякі навчені життям немолоді чоловіки такого городили слідчим, що ті в потилицю виганяли хитрих гуцулів із кабінету.
– Іді вон, дурак!
У Соколівці й довколишніх селах добрі люди вже й панахиди відправили по вчительці. А та, виходить, жива!
Уночі страшне тюремне приміщення повниться моторошними звуками. Завивають сирени, скрегоче залізо, лунають крики, душу роздирають зойки. Та найбільшого, закутого в жах жалю наганяв на арештантів немічний розпачливий дитячий писк. Більшовицькі кати безперервно опрацьовували змордованих побоями людей ще й психологічно. Пізньої студеної осені водять бетонними коридорами на допити побитих, обірваних, напівголих, босих дітей. Дитячий лемент криє п’яна брутальна московська лайка. Найтвердіше серце не могло не закровоточити від такої жахливої картини.
Виглядом кабінет слідчого нагадує підземелля для тортур часів середньовіччя, тільки вогнище посередині не палахкотить. Крісло для допитуваного, крім ніжок і рами-обідка, не має нічого. Людина в ньому постійно мусить напружуватись, аби не провалитися. По кількох годинах такого сидіння допитуваний неспроможний був випростати занімілих ніг. На столі перед слідчим зловісно валяються металеві знаряддя для катування — чорні кліщі, щипці, якими, либонь, виривали ніздрі сотні років тому розбишакуватим московитам. Дарині дали свіжого слідчого, старого контуженого придурка. Документи навіть показав, що за свої вчинки він не відповідатиме. Так і заявив, ховаючи до шухляди папери. У хворобливому нападі може покалічити і навіть убити…
У камері тримають кількох черниць. Сестра Йосафата була раніше ученицею самого митрополита Андрія Шептицького. Сестра Дарія в миру працювала шкільною вчителькою. І тільки сестра Марія словечка не мовить про себе, безперервно перебуваючи в молитві-медитації. Проживаючи в монастирі, черниці допомагали повстанцям, лікували поранених і хворих. Монахині велять усім дівчатам у камері молитися за подруг, рідних і близьких і навіть за свого слідчого… Дариною аж підкинуло на дерев’яних нарах. «Як, за слідчого? Він мене мордує щодня, кров по краплі цідить, а я маю молитися за нього?!». Дівчина з Городенківського району збожеволіла від нелюдських тортур. На нижніх нарах стікає кров’ю молоденька вчителька. Русявому дівчиськові повиривали нігті на пальцях рук. Жодна кроку ступити не може, бо п’яти повідбивали… А ми — молитися! Молитися за тих звірів?.. Проте черниці поступово переконали збідованих дівчат, що треба молитись і за своїх кривдників.
Слідчий щосили навідліг боляче вдарив ґумовою палицею, аж подих перехопило, а Дарина подумки молиться за нього, жаліє його в душі. Замахується вдруге, та вже не б’є, рука з ґумовим кийком безвладно опускається. Наступного допиту все повторюється. Енкаведист намагається вдарити беззахисну дівчину, та якась невидима сила не дозволяє, немов притримує за волосату руку. В нападі скаженої люті гупає кулачищем по столу, аж залізяччя для тортур задзвеніло.
— Ти колдунья!..
Невтямки кривавому катові, що є речі значно потужніші за земну зброю. Як не відає того, що і його жертва, і всі невільниці в камері просять Бога, щоби навернув його на стежку людяності, дав бодай крихту здорового глузду. Слідчий казиться в кабінеті, а вдіяти нічого не може. Велику й незбагненну силу має щира молитва.
На всі запитання трохи присмирнілого контуженого слідчого, що стосуються її власних «провин» перед радянською владою, Дарина давала ствердні відповіді. Про друзів не обмовилася жодним словом. Ще й дозволяла собі кепкувати вголос зі слабкості радянської влади, яка боїться тендітних дівчат, того й запроторює їх за ґрати. Була впевнена, що на свої дев’ять грамів заробила в чекістів давно. І її зовсім не обходило, що смертоносного свинцю в катованому тілі може бути більше…
Справу слідчий незабаром завершив, давши дівчині ознайомитися з написаним і поставити підпис. Одержавши бажаний автограф, акуратно дописав між широкими рядками потрібний йому матеріал. Винахідливість підстаркуватого чекіста в Станіславі обійшлася Олександрі Слободян у п’ятнадцять щедро подарованих радянським судом років каторги та п’ять років позбавлення прав.
У сусідній камері карається отець Микола Вонсуль, якого кинули за ґрати за відмову зректися греко-католицької віри. Миколу Вонсуля разом із його рідними сестрами Мартою та Марією більшовики вже засудили були до розстрілу в червні 1941 року. На щастя, ешелон із приреченими розбомбили під Білою Церквою німецькі літаки, й Вонсулі врятувалися від смерті. Але сорок четвертого, тікаючи від червоних на Захід, загинула під бомбами Марта. Марію, яка декілька разів жива виривалася з ґестапівських катівень, запроторили за ґрати в березні сорок четвертого другі совіти. Старший брат Богдан Вонсуль за німецької окупації працював перекладачем в арбайтсамті й урятував багатьох хлопців і дівчат від вивезення до Німеччини. 1946 року більшовики знищили сорокаоднорічного Богдана разом з іншими інтеліґентами в Коломийській в’язниці. Під час навчання в Коломиї Леся Слободян квартирувала у Вонсулів, родинний будинок яких світив білими стінами неподалік ґімназії. Швидко здружилися з Марійкою. Часто заводили дівчата пісню під Марусин акомпанемент на піаніно. До них приєднувалися дзвінкими голосами хлопці за стіною. Вся хата Вонсулів співала.