Завербований ще тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року, Кордуб, якого дотепні односельці прозвали Петром Покладком, завдав надзвичайно великої шкоди українському визвольному рухові на Кутських теренах. Після розгулу на Прикарпатті й у Карпатах московських «червоної мітли» й «чорної рубахи» підпільний провід задля збереження людей дозволяв повстанцям леґалізовуватися, навіть записуватись у «стрибки». Такі люди зголошувалися до органів радянської влади й давали під тиском обіцянку співпрацювати з нею. А далі кожен чинив, як підказувала йому совість. Більшість поверненців усіляко допомагала повстанцям. Референт районної Служби безпеки Кордуб, він же аґент НКВД, діставав від своїх московських господарів інформацію про осіб, що повернулися з лісу, але не співпрацюють із режимом. Порядні люди десятками гинули від злочинної руки запроданця Кордуба та ще й з ганебним тавром зрадника української нації. Саме так рука перевертня Петра Кузьменюка знищила чесного й відданого справі станичного Великого Ріжна Соловія. Справжніх же виказувачів більшовицький конфідент у машкарі повстанця-есбіста не чіпав.
Люди в боївці Кордуба гинули масово. Районний есбіст відбирав із сотень УПА найкращих бійців, але через короткий проміжок часу вони неодмінно потрапляли в більшовицькі засідки, вирватися з яких живими щастило одиницям. Навів Кордуб емгебистів і на постій районної провідниці УЧХ Хмари, де загинули її чоловік Завірюха й інші повстанці. Для оточення Кордуб став лихим провісником смерті. Де ступала його скрадлива нога, там негайно з’являлася кістлява. На кого поклав вовкулака своє хиже око, того невдовзі стинала її невблаганна коса. Сам більшовицький убивця, відчувши, що може потрапити до смертельного зашморгу, враз пропав із терену, наче до пекла провалився. Аж по якімсь часі нічною примарою в форменному кашкеті з’явився швейцаром у станіславському ресторані, де продовжував юдину службу.
У шістдесятих роках Чабан у Коломиї побачив Кордуба в святковій компанії кагебистів Шахова, Тарновецького та іже з ними. Розігрітим алкоголем працівникам КГБ їхній наймит щось жваво розповідав, весело реготав, виставляючи, мов напоказ, кінські зуби. Либонь, згадував свої «геройські» вчинки сорокових років.
Восени сорок п’ятого провідник Чабан зібрав у лісі біля Кутів розвідників, які вижили серед масових більшовицьких облав, і поставив кожному конкретне завдання. Друзі пом’янули розвідника Березу, який, виконуючи завдання, натрапив на ворожу засідку й загинув у гарячій сутичці з емгебистами.
На присілку неподалік Яворова Чабана звалив, уже вдруге, безжалісний тиф. Далися взнаки нелюдська напруга, постійні перемерзання, щоденні недоїдання й недосипання. Охопленого гарячкою провідника помістили в шпиталику-схроні з такими ж тифозними. Хворий часто схоплювався без пам’яті на ноги й поривався кудись бігти, щоб виконати наказ. У нього забрали зброю. Непритомний не бачив, як із підземної лічниці винесли кількох мертвих повстанців. Ті, кого кровожерливі зайди не вбили з допомогою зброї, гинули від поширених емгебистами в охопленому антибільшовицьким повстанням краї інфекційних недуг. У проміжках, коли поверталася свідомість, Осип подумки вбирав у себе силу гір, молив Бога, щоби повернув здоров’я для подальшої боротьби з осоружним наїзником. На кволі груди матері-України все дужче тиснув кирзовий московський чобіт.
Крапля за краплею, мов вода до джерела після посухи, вливалися до молодого тіла сили. Одного дня худого, мов терлиця, провідника відділили від тих, що однією ногою стояли потойбіч життя, і перевели до іншого підземного схрону. Для вчорашнього напівмерця це означало прилучення до когорти живих. Незабаром до криївки зачастили зв’язкові з районів. Чабан при мерехтливому світлі каганця перечитував доставлені звіти. Пошта нерідко приносила жалобні звістки про загибель друзів і про… зраду. Проте Організація вистояла. Повстанці витримали масовані більшовицькі облави, розстріли й арешти. Підпілля продовжувало діяти. Неждано прийшла вістка від сестри Марії. В селі вважають, що Осип Томенчук служить у радянській армії. Пошта навіть принесла батькам до Ценяви листа від сина з військової частини, що його відіслали з Києва добрі знайомі. Таким чином родині Томенчуків вдалось уникнути більшовицького терору за сина-повстанця. Від цієї новини Чабанові трохи відлягло від серця.
У Жаб’ї ефективно діє оунівська розвідка. Відомості здебільшого дають «стрибки», яких заслало до батальйону підпілля. Чабанові принесли докладні характеристики на кожного радянського функціонера в гірському містечку. Добре відгукуються про працівника районного військкомату капітана Шаповалова, який виписав не один військовий квиток леґалізованим повстанцям. Капітана, за розпорядженням підпільного проводу, не чіпали навіть у найвіддаленіших гірських селах. Неписана перепустка ґарантувала йому життя в усіх населених пунктах Жаб’євського району. Інакше поставилася до капітанових стосунків із місцевим населенням більшовицька верхівка. У скорому часі гуманний офіцер назавжди зник із гірського краю. Непоганою людиною був також другий секретар райкому партії Павло Олішевський, уродженець Радомишля на Житомирщині.
Чабан повсякчас дотримувався залізних правил конспірації, тому кожен папірець після ретельного ознайомлення спалював. Однієї ночі до криївки зайшли господар із господинею та їхній сусіда з малолітнім сином. У селі лютували облавники. Лише вночі трохи вгамувалися. Вранці господар вибрався з криївки. За мить до підземелля долинув його крик:
— Совіти гезди!
Гупання ніг обірвала протяжна автоматна черга. Згори долинуло звичне:
— Бандьори, сдавайтєсь! Чабан, вихаді!
Провідник велів усім вийти, прийшли ж бо по його душу. Залишившись на самоті, востаннє обвів зором підземне пристанище, щоби не залишити чекістам чогось зайвого. Після коротенької молитви притис холодну цівку пістолета до гарячої скроні. Палець ослабленої тривалою хворобою руки м’яко натиснув на спусковий гачок. Постріл не пролунав. Натомість згори щось упало крізь отвір на дощаний настил, покотилося під причі й зашипіло, наче змія з-під каменя. Спробував вистрелити вдруге… Тиша. Шипіння з-під стіни приглушувало крики згори. Задушливий ґаз паралізував руки, ноги…
Коли його витягали з криївки й били кольбами, ще був трохи притомний. Далі — суцільна мла. Очуняв на траві зі зв’язаними за спиною руками, босий… У горлі душили згустки крові й щось їдке. Поруч галайкотіли червонопогонні солдати. З ними цілком мирно сусідили нічні Чабанові відвідувачі. Бравий сержант доповідав рудому капітанові, що впіймали Чабана, «жена каторава уже в нас». За Чабанову дружину емгебисти першопочатково сприйняли були схоплену нещодавно на горі Максимець у Яворові Сонну (Зиновію Сальваровську), позаяк люди часто бачили їх разом. Сонна, яка мала також псевдо Оля, працювала секретаркою організаційного референта ОУН Косівщини.
Дорогою до ґарнізону в Яворові Чабан у деталях продумував план, як діяти далі. З поінформованості емгебистів розумів, що ті схопили його не без допомоги зрадника. Тверда воля, аналітичний розум і віра в друзів допомогли хутко вигадати рятівну за такої ситуації історію.
Недосяжне коріння
До початку допиту Осип Томенчук мав уже готову, старанно продуману леґенду. Як тільки німці втекли з Коломиї, він подався до свого приятеля Івана Ключинського, з яким за німецької окупації перебував у підпільній комсомольській організації. Дорогою до Перерова його перепинили на березі Пруту якісь озброєні люди й силоміць забрали до лісу. Старшим над ними був провідник Курява, який доручив Осипові стежити за переміщенням угорських і радянських військ і доповідати йому. Куди мав подітися? Мусив підкоритися волі провідника й виконувати його наказ. Жили у великій хаті біля Ясенова. Туди незнайомі селяни приносили продукти.