Прямим підтвердженням змальованої похмурої картини є укази Сталіна, видані ним у перші тижні війни відразу після того, як він оговтався після шоку від жахливої катастрофи. Вже 27 червня 1941 р. було підписано указ про створення в армійських частинах горезвісних загороджувальних загонів (ЗЗ). На додачу до наявних особливих загонів НКВС, ЗЗ проіснували в Червоній армії до осені 1944 року. Загороджувальні загони, що були в кожній стрілецькій дивізії, розташовувалися за регулярними частинами й затримували або розстрілювали на місці воїнів, які втікали з передової. У жовтні 1941 р. перший заступник начальника управління особливих відділів НКВС Соломон Мільштейн доповідав міністрові НКВС Лаврентію Берії: «…з початку війни по 10 жовтня 1941 р. особливими відділами НКВС і ЗЗ затримано 657364 військовослужбовці, які відстали і втекли з фронту». Усього ж за роки війни, за радянськими офіційними даними, військові трибунали засудили 994 тис. військовослужбовців, з них 157593 — розстріляли (у вермахті розстріляли 7810 солдатів — у 20 разів менше, ніж у РСЧА). За добровільну здачу в полон і співробітництво з окупантами було розстріляно або повішено 23 колишні радянські генерали (не рахуючи десятків генералів, які отримали табірні строки).
Трохи пізніше було підписано укази про створення штрафних підрозділів, через які, за офіційними даними, пройшли 427910 військових (штрафні підрозділи проіснували до 6 червня 1945 р.).
Виходячи з реальних цифр і фактів, що збереглися в радянських і німецьких документах (указах, секретних доповідях, записках тощо) можна зробити гіркий висновок: у жодній країні, яка стала жертвою гітлерівської агресії, не було такого морального розкладу, масового дезертирства і співробітництва з окупантами, як в СРСР. Наприклад, чисельність особового складу військових формувань «добровільних помічників» (так званих хіві), поліцейських і військових частин з радянських військовослужбовців і цивільних осіб до середини 1944 р. перевищувала 800 тис. осіб (тільки в СС служили понад 150 тис. колишніх радянських громадян).
Масштаби катастрофи, яка обрушилася на Радянський Союз у перші місяці війни, стали несподіванкою не тільки для радянської верхівки, а й для керівництва західних країн і, якоюсь мірою, навіть для гітлерівців. Зокрема, німці виявилися не готові «перетравити» таку кількість радянських військовополонених — уже до середини липня 1941 р. потік військовополонених перевищив можливості вермахту щодо їх охорони й утримання. 25 липня 1941 р. командування німецької армії видає наказ про масове звільнення полонених деяких національностей. До 13 листопада за цим наказом звільнили 318770 радянських військовополонених (переважно українців, білорусів і прибалтів).
Катастрофічні масштаби поразок радянських військ, що супроводжуються масовою здачею в полон, дезертирством і співробітництвом з ворогом на окупованих територіях, порушують питання про причини цих ганебних явищ. Ліберально-демократичні історики та політологи часто відзначають дуже багато спільних рис у двох тоталітарних режимах — радянському й нацистському. Але при цьому не слід забувати про їхні докорінні відмінності у ставленні до власного народу. Гітлер, який прийшов до влади демократичним шляхом, вивів Німеччину з розрухи та повоєнного приниження, ліквідував безробіття, побудував чудові дороги, завоював новий життєвий простір. Так, у Німеччині почали знищувати євреїв і циган, переслідувати інакодумців, запроваджувати найжорстокіший контроль за громадським і навіть особистим життям громадян, але ніхто не експропріював приватної власності, масово не розстрілював і не ув’язнював аристократів, буржуазію й інтелігенцію, не заганяв у колгоспи й не розкуркулював селян — рівень життя переважної більшості німців підвищувався. І, головне, своїми військовими, політичними й економічними успіхами нацисти зуміли дати більшості німців віру у велич і непереможність своєї країни і свого народу.
А більшовики, захопивши в царській Росії владу, знищили найкращу частину соціуму й, ошукавши практично всі верстви суспільства, принесли своїм народам голодомори й депортації, а пересічним громадянам — примусову колективізацію та індустріалізацію, які грубо зламали звичний побут і понизили рівень життя більшості простих людей.
У 1937–1938 рр. органи НКВС заарештували 1345 тис. людей, з яких 681 тис. — розстріляли. Напередодні війни, в січні 1941 р., за офіційною радянською статистикою, у таборах ГУЛАГу утримувалося 1930 тис. засуджених, іще 462 тис. людей перебували у в’язницях, а 1200 тис. — на «спецпоселеннях» (загалом 3 млн. 600 тис. людей). Тому риторичне запитання «А чи міг радянський народ, який жив у таких умовах, за таких порядків і такої влади, масово проявляти в боях із німцями мужність і героїзм, грудьми захищаючи «соціалістичну батьківщину, рідну Комуністичну партію і мудрого т. Сталіна?» повисає в повітрі, а істотна різниця в кількості тих, хто здався в полон, дезертирів і покинутої на полі бою військової техніки між радянською і німецькою арміями в перші місяці війни переконливо пояснюється різним ставленням до своїх громадян, солдатів і офіцерів в СРСР і нацистській Німеччині.
Перелом
Ми за ціною не постоїмо
У жовтні 1941 р. Гітлер, передчуваючи остаточний розгром Радянського Союзу, готувався приймати парад німецьких військ у цитаделі більшовизму — на Красній площі. Проте події на фронті й у тилу вже наприкінці 1941 р. почали розвиватися не за його сценарієм.
Німецькі втрати в боях почали зростати, матеріально-технічна і продовольча допомога союзників (в основному США) Радянській армії збільшувалася з кожним місяцем, евакуйовані на Схід військові заводи налагодили масовий випуск озброєння. В уповільненні наступального пориву нацистів допомогли спочатку осіннє бездоріжжя, а потім сильні морози зими 1941–1942 рр. Але найголовніше — поступово відбувався докорінний перелом у ставленні до ворога з боку народу — солдатів, трудівників тилу і пересічних громадян, які опинилися на окупованих територіях.
У листопаді 1941 р. Сталін у своїй доповіді з нагоди чергової річниці Жовтневої революції сказав знаменну і цього разу абсолютно правдиву фразу: «Нерозумна політика Гітлера перетворила народи СРСР на заклятих ворогів нинішньої Німеччини». У цих словах сформульовано одну з найважливіших причин перетворення Другої світової війни, в якій Радянський Союз брав участь з вересня 1939 р., на Велику Вітчизняну, в якій головна роль перейшла до народу.
Одержимий божевільними расовими ідеями, самозакоханий параноїк Гітлер, не слухаючи численних застережень своїх генералів, оголосив слов’ян «недолюдьми», які повинні звільнити життєвий простір для «арійської раси», а до того — обслуговувати представників «раси панів». Мільйони захоплених радянських військовополонених зганяли як худобу на величезні відкриті майданчики, обплутані колючим дротом, і морили там голодом і холодом. До початку зими 1941 р. із 3,8 млн. людей понад 2 млн. від таких умов і поводження загинуло. Згадуване раніше звільнення полонених деяких національностей, розпочате з ініціативи армійського командування 13 листопада 1941 р., заборонив особисто Гітлер. Усім спробам антирадянських національних або громадянських структур, які на початку війни співпрацювали з німцями (українських націоналістів, козаків, прибалтів, білоемігрантів), створити хоча б напівсамостійні державні, військові, громадські чи регіональні структури було жорстко покладено край. С.Бандеру з частиною керівництва ОУН відправили в концтабір. Колгоспну систему практично зберегли; цивільне населення примусово гнали на роботу в Німеччину, масово брали в заручники й розстрілювали через підозру. Жахливі сцени геноциду євреїв, масова загибель військовополонених, розстріли заручників, публічні страти — все це на очах населення — вжахнуло жителів окупованих територій. За перші півроку війни від рук окупантів, за найскромнішими підрахунками, загинуло 5–6 млн. радянського цивільного населення (зокрема близько 2,5 млн. — радянських євреїв). Не так радянська пропаганда, як відомості з фронту, розповіді тих, хто вирвався з окупованих територій, та інші засоби «бездротового телефону» переконували народ, що новий ворог веде нелюдську війну на повне знищення. Дедалі більше простих радянських людей — солдатів, партизанів, жителів окупованих територій і трудівників тилу починали усвідомлювати, що в цій війні питання поставлено однозначно — загинути або перемогти. Саме це трансформувало в СРСР Другу світову у Велику Вітчизняну (народну) війну.