Бор Стенвік
Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми
Передмова
У 2012 році одна новина з Китаю облетіла весь світ. Інтернет-медіа та телебачення з усіх континентів повідомляли: китаєць Чжан Фен за рішенням суду отримає компенсацію в розмірі 75 000 доларів від дружини. Після того, як у них народилося «жахливо потворне» дитя, він звинуватив її у невірності. Та обман, як виявилося, крився в іншому: вона витратила 100 000 доларів на пластичні операції у Південній Кореї ще до їхньої зустрічі. Чоловік подав на неї до суду через її приховування правди про себе, тож одруження відбулося за брехливих передумов, і закон став на захист позивача.
Новина була проілюстрована світлинами дружини до та після операцій. На першій вона з вузькими очима, напіввідкритим ротом, нерівними зубами, на іншій – з великими очима лані та ляльковим ротиком. Обговорення були переповнені гнівними висловлюваннями про безсердечного чоловіка та бідолашну дитину. Звісно, деякі коментатори вважали, що чоловік мав право на таку реакцію, все ж таки його пошили в дурні.
Насправді справа ще більш заплутана, аніж згадувалося в обговореннях. Поліпшувати свій зовнішній вигляд – шахрайство це чи ні? Чому пластична хірургія – то обман, а косметика – ні? А висвітлення волосся? Якщо все це ошуканство, то серед норвезьких чоловіків, певно, багато жертв. А якщо порядність тієї китайської жінки можна поставити під сумнів, то до чоловіка також є питання, на більш принциповому рівні. Якщо він так легко зумів покинути свою дружину, то хіба його кохання було щирим і справжнім?
Мабуть, найцікавіше тут те, чому саме ця судова справа з настільки особистими подробицями набула такого розголосу далеко за межами країни. Здається, у нас десь глибоко всередині сидить щось таке, що змушує нашорошувати вуха, коли ми чуємо про обман, або те, що наштовхує на думку про обман – бо видає себе за інше, ніж є насправді. Слова справжнє, фальшиве, автентичне, поверхневе, оболонка, копія та оригінал є немов клейкою стрічкою людського зацікавлення. Вони пробуджують категоричні судження і спонукають до осуду – і з етичного, і з естетичного погляду.
Як і більшість, я вважаю схожі питання доволі захопливими, тож почав працювати над тим, аби з’ясувати, чому такі питання виникають у стількох різних контекстах, і як взагалі до того дійшло. Кожне питання, яке я досліджував, породжувало цілий ряд нових. Чи наш інтерес до блефу вроджений, чи є частиною нашої культури? Яку роль відігравали брехня та обман у розвитку нашої цивілізації та людського розуму? Чи існує таке поняття, як чесна війна? Чи брешуть політики більше за інших? Де проходить межа між прикрашуванням та ошуканством? Чи ми розпізнаємо брехню, зіткнувшись із нею? Наскільки реалістичними є наші уявлення про себе? Що таке справжнє кохання? Чи може копія бути такою ж доброю, як оригінал?
Китайська медійна історія 2012 року після детальнішого вивчення критично налаштованих блогерів виявилася не новиною, а перебільшенням, менш сенсаційною справою 2004 року, доповненою із сумнівних джерел інформації. Вона є чимось на кшталт обману. Це спонукає звернути увагу на інший аспект брехні – а саме: вона добре поєднується з винахідливістю. Те, що історія стала настільки популярною, вказує і на добре чуття тих, хто має стосунок до її поширення; мабуть, ця історія порушує актуальне питання про те, що ми можемо маніпулювати оточенням і собою дедалі краще. Зрештою, багато норвезьких батьків робили корекцію зору, водночас їхнім дітям доводиться ходити в окулярах. І нас постійно оточують рекламні картинки, де краса є лише маніпуляцією. Можливо, та історія була надто гарною, аби бути правдою, однак велике зацікавлення нею може свідчити ось про що: вона приклад того, що Пабло Пікассо називав «брехнею, яка розповідає правду».
Ця книжка не лише про красу. Це тільки одна з багатьох тем, серед яких і війна, політика, дизайн автомобілів, фільми, біологія, дослідження мозку, знайомства, мистецтво та музика. Вичерпний огляд всього шахрайства та обману на світі, звісно, річ неосяжна, тож натомість я керувався своїм чуттям. Один редактор на початках моєї кар’єри журналіста порадив писати лише про речі, які я сам вважаю цікавими. А вже згодом інший наставник дав пораду «шукати місце, де горить». Мова не про реальні пожежі, а про палаючі сліди, тобто потрібно завжди шукати сфери, де, здається, щось непевне тліє під поверхнею.
Науково-популярні книжки, присвячені якійсь одній великій темі, часто називають «Big Idea Books», і мета таких книг представити велику теорію, яка пояснює все. Це не про цю книжку. Моїм бажанням є заглибити читачів у мої відкриття, дати змогу захоплюватися окремими прикладами блефу та обману, проводити між ними паралелі і з подивом виявляти, як функціонує наше розуміння справжнього і фальшивого. Ті, хто хоче ретельно ознайомитися із якоюсь конкретною сферою, можуть послуговуватися списком першоджерел. Решту закликаю йти за логікою тексту, попри постійний ризик зіскочити зі шляху і приземлитися в зовсім іншому, несподіваному місці, як я сам неодноразово робив під час роботи над цією книжкою.