Подібну версію висловлює Саймон Мей, який у своїй книзі «Кохання: історія» (Love: A History) описує, як ілюзія безумовного та вічного кохання випливає з християнських уявлень про єдиного Бога. Християнські вчення стверджують, що Божа любов є безумовною (що йому потребувати взамін, коли він все має?), і має служити прикладом для людської любові. Такий стандарт встановлює неможливі очікування від кохання, вважає Мей. Ми успадкували концепцію любові божественного походження і намагаємося втілити її у секуляризованому суспільстві. Кохання стало окремою релігією, таким же авторитарним, якими були і попередні системи вірувань.
Як і думка Лори Кіпніс, гіпотези Ґарета та Мітчелл стверджують, що шлюб є штучним способом зав’язати тривалі «любовні стосунки», проте якщо Кіпніс взагалі сумнівається в існуванні тривалого кохання, Мітчелл не відкидає, що кохання може бути тривалим, але водночас і по-справжньому, і фальшивим способом. Справжній спосіб передбачає, що кохання має йти не з інституцій та звичаїв, а «зсередини». Але що саме всередині нас може породжувати це почуття, і чи точно воно є більш справжнім за будь-що інше?
Робот Kenji був частиною експерименту дослідницького відділу компанії Toshiba. Метою було розробити робота, який міг би реагувати на емоційні подразники, і Kenji став найуспішнішим прототипом. Вчені змусили його прив’язатися до ляльки, обіймати її і сумувати, коли ляльки не було поруч. А потім почалося дещо непередбачуване. Схоже, Kenji закохався у молоду співробітницю, яку щойно прийняли на роботу. Коли вона в якийсь момент спробувала вийти з кімнати, Kenji заблокував їй вихід своїм важким тілом і не зрушив з місця. Після того, як перелякана співробітниця зуміла викликати допомогу, її колегам довелося вимкнути впертого робота.
Історія про Kenji надто хороша, щоб бути правдою. Вона не покидала стрічок новин в інтернеті у 2009 та 2010 роках, і досі регулярно випливає в постах користувачів, які продовжують ділитися цим фейком як справжньою медіа-новиною. Я сам якось натрапив на неї у своїй стрічці на Facebook, коли працював над цією книгою. Успіх новини, ймовірно, частково пояснюється тим, що вона відображає кілька ідей, дуже характерних для нашого часу. Ми часто чуємо, що технології, які реагують на емоції, та розумні роботи скоро стануть частиною нашого повсякденного життя. Що ви скажете на те, що робот-порохотяг триматиметься від вас подалі, коли помітить ваш поганий настрій? Або якщо автомобільна стереосистема намагатиметься пом’якшити ваш агресивний стиль водіння, додавши трохи м’якого джазу? Вигадка про Kenji також добре вписується в ряд історій про те, як створені людиною істоти розвинули здатність мати почуття: від монстра Франкенштейна до милого робота-хлопчика Девіда з фільму «Штучний розум» Стівена Спілберґа. Стаття про Kenji нагадує новелу Девіда Фостера Воллеса, викладену пародійною квазіжурналістською мовою. Лише прочитайте цей уривок:
Кожного разу після інциденту, коли Kenji знову активовували, він тут же прив’язувався до найближчої людини поряд, яку зустрічав його погляд, а тоді кидався на неї з обіймами своїми 100-кілограмовими гідравлічними руками. Погіршувало ситуацію й те, що Kenji використовував для спілкування попередньо записані звуки собак і котів, і виражав ними свою любов через 20-ватний динамік у грудях.
Як і її літературні та кінематографічні попередники, ця історія змушує нас задуматись над тим, що таке кохання насправді. «Незважаючи на наше передчасне захоплення результатом, стало зрозуміло, що імпульси та поведінка Kenji не були цілком раціональними чи справжніми, – говорить у статті представник компанії Toshiba. «Звідси випливає, що раціональне і справжнє є ключовими поняттями для розуміння кохання, але беззастережно ставити їх в один контекст не варто. Хіба кохання не характеризується своєю нераціональністю? І чи можна було б тоді вважати його справжнім? Робот керується заздалегідь запрограмованими вказівками, тому його поведінку навряд чи можна називати коханням. І водночас кохання роботів викликає певне занепокоєння, оскільки десь глибоко ми усвідомлюємо, що й самі певною мірою керуємося вродженими нахилами. Однак наші імпульси менш послідовні і більш суперечливі, ніж поведінка Kenji. А тому ми більш гнучкі, непередбачувані та нераціональні. Усі загальні твердження про кохання наштовхуються на очевидну проблему: кохання само по собі є суперечливим поняттям. Воно містить у собі захоплення, пристрасть та вірність – імпульси, які часто суперечать один одному. То як щось таке можна «запрограмувати»?