Деякі з них були звичайними пасажирськими авто з трубами, що стирчали через лобове вікно, прикриті гілками, інші взагалі розфарбованим брезентом, натягнутим на дерев’яний каркас.
– Не надто інноваційні речі, – втручається Гайнріхен, – але в їх створення було залучено все населення. І в цьому культурна відмінність – якби війна розпочалася в Норвегії, мабуть, не до кожного громадянина постукали б у двері, аби покликати на спорудження фальшивого танка.
– Навіть у високотехнологічній першій війні у Перській затоці сенсори працювали не так добре, як здавалося, – розповідає Сьодерблом. – Дуже важливим завданням було знищити мобільні ракетні комплекси SCUD, що мали обстрілювати Ізраїль. А пізніше виявилося, що союзники атакували вантажівки з масивними вентиляційними трубами на даху.
Великий оптимізм 2000-х, коли ставки робилися на дистанційні війни, значною мірою розвіявся, і сьогодні знову важливо мати «людей на місцях», аби була змога оцінити, чи ціль виправдовує очікування. Незалежно від того, наскільки сучасні технології, які застосовують, врешті-решт, межі визначає наше людське сприйняття. Даніела Гайнріхен може розповісти, що нещодавно побувала на зустрічі НАТО, де потрапила на презентацію незвичного експерта – фокусника.
– У фокусників є чому повчитися, особливо їхньому розумінню того, як працює мозок. Наприклад, коли ви бачите, як чарівник прибирає якийсь предмет, контролюючи при цьому увагу публіки, аби про нього забули. Чи їхня техніка ставити запитання з передбаченими відповідями – фокусник каже, що ви можете загадати будь-яку карту, при цьому додаючи деякі застереження і коментарі, а тоді обирає відповідного глядача, жінку певного віку – і вона, своєю чергою, майже точно загадає червову даму.
Той фокусник навряд чи був нащадком славетного Маскелайна, і у нас немає жодних ґрунтовних підстав вважати, що скоро з’являться власні війська ілюзіоністів. Однак обман насамперед спрямований на створення очікування. Як у класичному трюку, коли фокусник тричі підкидає м’ячик у повітря, а на четвертий раз той зникає. Насправді м’ячик залишився в руці, але свідомість публіки настільки звикла до певної закономірності, що сама створила ілюзію. Подібно до цього й німецькі війська в Ель-Аламейні так звикли бачити фальшиві військові установки в північних районах, що й не помітили, коли їх замінили справжніми складами боєприпасів. Фокус-покус!
Під час мого візиту до Науково-дослідного інституту оборони його співробітники справили враження цілком тверезомислячих людей, яких мало хвилює вся ця картинка загадковості їхньої діяльності в очах громадськості. Однак вони свідомі свого іміджу. Після моїх відвідин ми ще тривалий час підтримували приємне листування, адже, як і заведено у схожих інституціях, вони залишили за собою право визначати рівень використання отриманої інформації, якою я мав намір поділитися. Тож мені довелося прибрати деякі технічні деталі, до чого я був цілком готовим. Однак найбільше в нашому електронному листуванні обговорювався момент, де я вдався до вільного коментаря про Джеймса Бонда щодо їхніх винаходів, на що один з вчених відповів, що їхня робота нагадує радше мультфільми про Дональда Дака. Пізніше мене повідомили, що керівництву інституту не надто сподобалося порівняння з героями Діснея. Мене ввічливо попросили підкоригувати текст і турботливо запропонували ще один варіант: «Було б набагато краще, якби нас порівняли з героєм К’ю з фільмів про Джеймса Бонда».
Англійський фотограф Стівен Джилл у своїй серії фото «Непомітні» (Invisible) зобразив одні з найбільш ефективних форм камуфляжу в сучасному місті. Тактикою цього камуфляжу було не наслідування довкілля, а підлаштовування під очікування загалу. Обманними маневрами тут стали флуоресцентні жилети оранжевого чи жовтого кольорів, або ж елементи одягу, створені саме максимально помітними, хоча на практиці мають неймовірну здатність робити невидимими. Кожен, хто одягає один з таких яскравих елементів, вмить зникає з радара сучасного жителя великого міста: вони стають частиною інфраструктури, ми сприймаємо їх як таких, що просто мають бути там для виконання «тієї чи іншої роботи». Якоїсь, пов’язаної з електрикою, дорогами, можливо, вивезенням сміття чи безпекою. Це нагадує принцип, який Дуґлас Адамс у своїй книзі, що стала класикою наукової фантастики, «Путівник по Галактиці для космотуристів» (The Hitchhikers guide to the Galaxy) застосовує для того, аби приховати гігантські космічні кораблі від натовпу: вони генерували поле «Чужа проблема», яке функціонувало завдяки здатності людей ігнорувати речі, які, на їхню думку, їх не стосуються.