При згадці про «Talking Heads» багатьом спаде на думку образ великого білого костюма. Фронтмена гурту Девіда Бірна запитують про знаковий костюм з їхнього туру «Stop Making Sense» та зафільмованого концерту так часто, що він боїться, що це запитання переслідуватиме його і в могилі, а на могильному камені викарбують: «Тут спочиває Девід Бірн. Чому такий великий костюм?» Одного разу Бірн відповів, що в нього виникла така ідея після того, як він відвідав традиційний театр «но» в Японії, де актори в надміру великих костюмах, що нагадують широке вбрання самураїв, наштовхнули його на асоціацію: «Я зрозумів, що, авжеж, цей прямокутний контур схожий на костюм бізнесмена, виглядає як чотирикутник з головою, яка стирчить вгорі». Спалах прозріння Бірна настільки сильно поширився в поп-культурі, що його сценічний костюм став символом 1980-х років, їхнього достатку та бравади. Стільки людей все ще пам’ятають той величезний костюм саме тому, що він чітко втілює всю суть чоловічого костюма, який робить свого власника більшим, водночас поглинає його, змушуючи зникнути. Такий одяг стає фасадом, за яким можна заховатися.
Кожна зустріч двох людей несе ризик потенційного конфлікту, і ми постійно намагаємося контролювати, як сприймає нас наше оточення. На противагу класичному трактату про війну Карла фон Клаузевіца, Сунь-цзи часто цитують, коли мова здебільшого про конкурентні середовища на кшталт бізнесу, судових справ та особистої сфери. Стратегічні поради про те, як ввести противника в оману, здаються, мабуть, більш універсальними, бо вони відповідають нашому сприйняттю людських взаємодій загалом. Але ще й тому, що ідея книги «Мистецтво війни» в тому, що найкраща стратегія – уникати відкритих конфліктів.
Так само і тварини, чий світ ми часто вважаємо ареною жорстокості, прагнуть за можливості уникати фізичних конфронтацій. Суперники гострять роги, скалять зуби, наїжачуються, ричать і стають дибки, і коли в кращому разі внаслідок цих дій один з противників відступає, інший нападати не буде. В іншому разі вони намагаються стати непомітними та вислизнути геть. Схоже, і люди сподіваються або відлякати конкурентів дорогим і красивим одягом, або уникнути насмішок та цькувань, одягаючись так само, як більшість. Це дає нам доволі сумну картину світу, де кожен бореться з усіма іншими. Зате розрада в тому, що фізичне протистояння здебільшого замінюється спілкуванням, навіть якщо те й буває побудованим на брехні.
Можливо, тим, що робить нас людьми найбільше, є здатність маніпулювати сприйняттям інших заради власного блага? Що наша здатність обманювати дає змогу вирішувати ті самі старі конфлікти не зброєю, а словом? І якщо це справді так, то про що це свідчить: про нашу винахідливість й винайдення нових методів, чи неспроможність й далі вирішувати старі конфлікти? Чи є обман показником цивілізованості, чи то наша цивілізація побудована на обмані?
Вічний жорстокий і кривавий стан війни, в якому перебуває природа, може здаватися далеким від сучасних професіоналізованих воєн, які все частіше ведуться дистанційно і в яких все залежить від інформації та вміння обманювати, як-от «хірургічна» війна в Іраку та війни безпілотників у Афганістані. Лише у США на сьогодні 16 різних секретних спецслужб, з яких найбільш відомою є ЦРУ, хоча й не найбільшою. Кібервійна майбутнього, якщо вірити слухам про існування китайської армії хакерів, буде проведена без жодного пострілу, і, допоки вона не завершиться, ніхто про неї й не знатиме.
Сьогодні ідеали Сунь-цзи та Одіссея отримали перевагу. Жодні війська, яким не бракує розуму, з власної волі не виходили б загонами проти ворога і не прагнули битися «людина проти людини». Хоча й під час Другої світової прихильникам камуфляжу Дакіна доводилося запевняти військових у тому, що маскувальна тактика не означала поразку, сучасні експерти з Науково-дослідного інституту оборони говорять, що камуфляж і обманні маневри для НАТО насамперед мають на меті запобігти втраті людських життів.