Оскільки британський та американський флоти були ретельно посмуговані та розмальовані, військове керівництво почало досліджувати, чи справді був значний ефект від камуфляжу, та результат був невтішним. Це, мабуть, одна з причин, чому сьогодні ми не бачимо стільки кубістичних військових кораблів (інша причина полягає в тому, що винайшли радар). Ці зусилля, можливо, мали більший успіх у художньому, аніж тактичному плані. У своїй книзі «Виживання прекрасного» (Survival of the Beautiful) філософ Девід Ротенберґ пише:
Можливо, найціннішим аспектом деформуючого камуфляжу-розпису було пробудження морального духу моряків. Курсувати поміж такого розписаного конвою було немов перебувати у художньому музеї на воді. Захоплюючий зовнішній вигляд кораблів викликав ентузіазм у більшості людей, де б ті не з’являлися. Морська війна була не холодною, нещадною та сірою, але красивою та вражаючою – піднесене естетичне переживання, коли художники та науковці разом дали змогу природному принципу вибухнути у великому експерименті сприйняття та ілюзії.
Вплив «засліплюючого» камуфляжу в тилу міг бути сильнішим, ніж на полі бою. У 1919 році в Лондоні було організовано пишне дійство «Dazzle Ball», де звучала тогочасна джазова музика, а гості були одягнені у розписані в камуфляжному стилі витвори, тому дотепні журналісти написали, що гості рухатимуться не в ті сторони і штовхатимуть один одного на полі дій, намагаючись виконати нові складні танцювальні па. Тим паче, якщо вони охмеліють. Незабаром «засліплюючі» візерунки також потрапили на купальники, а здатність смуг викривляти форми та контури виявилася корисною і в цій ніші, як повідомляє «The New York Tribune» у статті від 23 червня 1919 року. Заголовок звучав так: «Сильфіди у камуфляжі на Коні-Айленд – оптична ілюзія: повні люди послуговуються смугастими купальними костюмами, аби приховати справжні масштаби своїх форм».
Військова історія може розповісти про давню напругу між тими, хто наголошує на «чесному» бою, та тими, хто возвеличує шахрайство та обман у протистояннях. Хоча Карл фон Клаузевіц у своєму класичному творі «Про війну» не дуже вірить у військові обманні маневри, інший із двох найбільш цитованих військових гуру, Сунь-цзи, у своїй книзі «Мистецтво війни» пише, що «війна – це мистецтво обману». Мабуть, найвідоміший військовий маневр – це Троянський кінь Одіссея. Часто грецького героя зображують як маніпулятора, який отримує перевагу над ворогом своїми словами та ідеями, а не зустрівшись з ним сам на сам.
У своїй «Одіссеї» Гомер зображує головного героя таки героєм. Але 400 років по тому, в трагедіях Софокла, його обладунки виблискують вже не так бездоганно. У трагедії «Аякс», написаній близько 450 року до нашої ери, Одіссей та Аякс – два кандидати, яким могла дістатися у спадок Ахіллесова зброя. Символічно – це вибір між різними людськими рисами: після смерті Ахілла Аякс був найвеличнішим воїном, тоді як Одіссей був найрозумнішим. Він також був більш сучасним чоловіком, як би про нього сказали нині, готовим піти на компроміс і хитрість. І це не завжди розглядалося як позитивні риси.
Афіни зазнавали великих змін у той час, коли Софокл писав свої трагедії. Аристократичний вищий клас відчував загрозу від нових ідей про демократію, особливо через твердження так званих софістів, що з доброчесністю не народжуються, вона те, чого можна навчитися. Софісти були поважними викладачами риторики та вправними фахівцями з ведення переговорів, але їхні погляди також були дещо суперечливими. Проте софісти заклали основу для сходження по соціальній драбині. Їхні опоненти били тривогу, мовляв, ці мастаки слова «могли зробити так, щоб найгірший аргумент видавався найсильнішим», а публічні дебати в Афінах були значною мірою про брехню, обман та правду. Це також наклало свій відбиток на твори, написані в той період. Вражає те, що багато з трагедій так чи інакше про людей, які обманюють один одного, або дозволяють ввести себе в оману.
Сьогодні ми знаємо Одіссея як героя, але тогочасні великі поети, які писали трагедії, зображували його шахраєм та ошуканцем, він став непопулярною фігурою, мало хто хотів, щоб його порівнювали з Одіссеєм. Важливо пам’ятати, що уявлення про те, що є чесним, щирим і почесним, із часом змінювалося. Середньовічні лицарі також крутили носом на сумнівні стратегії, а після війни зі Швецією 1808–1809 років Норвезьку армію звинуватили у веденні нечесної війни, оскільки нові вояки були одягнені в зелену уніформу. Як шведи могли вести чесну боротьбу зі солдатами, які ледь були помітними на тлі рослинності?