Але мати сильні почуття до пацієнта — це одне, а от показувати їх — зовсім інше. Я щосили з цим боровся: брався до самоаналізу, часто консультувався з друзями та намагався вирішити проблему під час наших із нею зустрічей. Я безупинно казав їй, що за жодних обставин не займатимуся з нею сексом, бо якщо дозволю це, то не зможу собі цього пробачити. Зауважував, що їй значно більше потрібен кваліфікований, дбайливий психотерапевт, а не старий і кульгавий коханець. Водночас я визнавав, що вона мене приваблювала. А тому сказав, що їй не варто сидіти надто близько, оскільки фізичний контакт мене збуджує, тож як психотерапевт я стаю менш ефективним. Я схилявся до авторитарної позиції: наполягав на тому, що моя далекоглядність набагато краща, аніж її, що мені відомо про терапію те, про що вона поки що й гадки не має.
Авжеж-авжеж, можете ввімкнути свій диктофон. Гадаю, я дав вичерпну відповідь на запитання про мої відчуття. Тож ми працювали за таких умов близько року, намагаючись побороти сплески симптомів. У неї траплялося чимало зривів, та загалом справи йшли добре. Я знав, що її неможливо вилікувати, і тільки «стримував» Белль, забезпечуючи стабільне середовище, дбаючи про її безпеку від одного сеансу до іншого. І водночас відчував, як цокає годинник: вона ставала дедалі неспокійнішою і втомленою.
А тоді одного дня страшенно виснажена Белль з’явилася в моєму офісі. Якраз тоді на вулицях почали пропонувати якийсь новий і дуже чистий наркотик, тож вона зауважила, що замислюється над тим, аби прикупити собі трохи героїну. «Я вже не можу так жити — це суцільне розчарування, — мовила Белль. — Мов проклята, намагаюся вирішити цю проблему, але мені вже бракує сил. Я знаю себе — о, добре знаю… знаю, на що я здатна. На цьому світі мене тримаєте тільки ви, і я хочу з вами працювати. Гадаю, я це можу. Але мені потрібен стимул! Так-так, Сеймуре, я знаю, що ви зараз скажете, я знаю ваші фрази напам’ять. Ви хочете сказати, що в мене вже є стимул — і це краще життя, краще ставлення до самої себе, відсутність бажання вбити себе, самоповага. Та цього мало. Усе це надто далеко від мене. Надто химерно. Мені треба те, до чого можна доторкнутися. Я хочу цього торкатися!»
Я почав говорити щось заспокійливе, однак Белль мене перервала. Її відчай досяг краю й породив відчайдушну пропозицію. «Сеймуре, попрацюй зі мною. У той спосіб, який запропоную я. Благаю! Якщо протягом року я залишатимусь чистою — справді чистою, і ти знаєш, про що йдеться: жодних наркотиків, блювоти, сцен у барах, порізів, анічогісінько, — тоді ти даси мені винагороду. Пообіцяй, що на тиждень відвезеш мене на Гаваї. І ми поїдемо туди як чоловік і жінка, а не як мозкоправ і пацієнтка. Не треба цих усмішок, Сеймуре, я кажу це серйозно — справді. Мені це потрібно. Сеймуре, хоча б раз у житті постав мої потреби вище за правила. Попрацюй зі мною в цьому напрямку».
Поїхати з нею на Гаваї на тиждень? Бачу, ви усміхаєтеся, Ернесте, те саме тоді зробив і я. Нечувано! Я зробив те, що зробили б і ви, — висміяв цю пропозицію. Намагався відкинути цю ідею, як доти відкидав усі пропозиції Белль, що могли мене скомпрометувати. Але цього разу мої зусилля були марними. У її поведінці простежувалася якась зловісна переконливість. І неабияка наполегливість. Вона не хотіла відкидати цю ідею, а я не міг змусити її про це забути. Коли я сказав, що це навіть не обговорюється, Белль почала торгуватися: термін «пристойної поведінки» зріс до півтора року, замість Гаваїв зринуло Сан-Франциско, а тиждень перетворився спершу на п’ять, а тоді й на чотири дні.
І раптом між сеансами я впіймав себе на думці, що (і гадки не маю чому) обмірковую пропозицію Белль. Просто не міг нічого з цим удіяти. Мій мозок перекидав цю ідею, мов м’ячик. Півтора року — вісімнадцять місяців пристойної поведінки? Неможливо. Це абсурд. Їй це ніколи не вдасться. Навіщо ми взагалі марнуємо час на обговорення такого варіанта?
«Але припустімо (і нехай це буде експеримент, переконував я себе), припустімо, що її поведінка може змінитися на вісімнадцять місяців?» Як вам така ідея, Ернесте? Поміркуйте. Розгляньте таку можливість. Погодьтеся: якщо така імпульсивна, демонстративна жінка почне себе контролювати, протягом вісімнадцяти місяців поводитиметься менш егоїстично, відмовиться від наркотиків, різання вен, будь-яких методів самодеструкції, вона вже не буде такою, як є?
Що? «Пацієнти в межовому стані схильні до ігор»? Ви ж це сказали? Ернесте, вам не вдасться стати справжнім психотерапевтом, якщо міркуватимете в такому напрямку. Саме це я й мав на увазі трохи раніше, коли говорив про небезпеку, що криється в діагностиці. Межі й бар’єри бувають різними. А ярлики завдають людям шкоди. Ви не можете лікувати ярлик, бо маєте лікувати людину, на яку його почепили. Тож, Ернесте, я знову запитаю: хіба ви не згодні, що ця людина — не ярлик, а Белль, жінка з плоті та крові, і справді разюче змінилася б, якби протягом вісімнадцяти місяців поводилася абсолютно інакше?