Белль поставилася до цього з усією серйозністю. Наприкінці перемовин вона запропонувала формальну обітницю. Принесла на сеанс Біблію, і ми обоє присяглися на ній, що кожен із нас виконає свою частину угоди. Потім ми урочисто потисли одне одному руки на знак згоди.
Лікування тривало за планом. Ми з Белль зустрічалися приблизно двічі на тиждень — імовірно, було б ефективніше зустрічатися тричі, однак її чоловік почав бурчати з приводу рахунків за лікування. Оскільки Белль провадила «чистий» спосіб життя і нам не доводилося аналізувати її «зриви», процес терапії значно пришвидшився і поглибився. Сни, фантазії — усе видавалося доступнішим. Чи не вперше я помітив у ній ознаки зацікавлення власною особистістю; Белль записалася на університетські курси з поглибленого вивчення психопатології та почала писати автобіографію, зокрема спогади про роки свого дитинства. Поступово вона згадувала чимраз більше деталей, як намагалася віднайти матір у нескінченній вервечці гувернанток, які на неї не зважали — більшість із них звільнялися вже за кілька місяців, бо її батько фанатично наполягав на дотриманні ідеальної чистоти й ладу. Страх, який він відчував перед мікробами, узяв під контроль життя Белль. Тільки уявіть: до чотирнадцяти років вона не відвідувала школу й навчалася вдома, бо він боявся, що донька принесе додому шкідливі бактерії. Як наслідок — у Белль було дуже мало близьких друзів. Ба більше — вона дуже рідко могла піти з ними десь перекусити, бо їй забороняли їсти за межами домівки. Про те, щоб запросити друзів додому взагалі не йшлося — Белль лякала сама думка про те, що вони спостерігатимуть за дивакуватою поведінкою батька: рукавички, миття рук між подачею страв, оглядання рук слуг на предмет чистоти. Їй не дозволялося брати в когось книжки, а улюблена гувернантка Белль втратила роботу через те, що дозволила дівчинці на один день помінятися сукенками з подругою. Дитинство та роль доньки різко добігли кінця, коли їй виповнилося чотирнадцять — саме тоді Белль відправили до школи-пансіону в Ґреноблі. Відтоді вони з батьком контактували дуже рідко, а невдовзі він одружився вдруге. Його нова дружина була красунею і водночас колишньою проституткою. Тітонька Белль, стара діва, зауважувала, що обраниця батька була однією з численних шльондр, із якими він мав стосунки протягом останніх чотирнадцяти років. Можливо, міркувала Белль (і то була її перша інтерпретація за весь період терапії), він почувався брудним, і саме тому повсякчас намагався відмитися, а також не хотів, щоб його шкіра торкалася шкіри доньки.
Протягом усіх цих місяців Белль згадувала про нашу угоду виключно в контексті безмежної вдячності, що її відчувала до мене. Вона називала її «найпотужнішим запевненням», яке будь-коли отримувала. Белль знала, що для неї ця домовленість є справжнім подарунком: на відміну від «дарунків», які вона отримувала від інших мозкоправів (слова, інтерпретації, обіцянки, «терапевтична турбота»), цей подарунок був реальним, до нього можна було доторкнутися. Шкіра до шкіри. То був реальний доказ, що я віддаю себе повністю, аби допомогти їй. То був доказ моєї любові. За словами Белль, її ще ніколи так не любили. Ніхто ніколи не ставив її інтереси вище за свої, вище за правила. Аж ніяк не батько, який жодного разу не подав їй руки без рукавички й до самісінької смерті (а помер він десять років тому) щороку надсилав їй той самий подарунок — жмуток стодоларових банкнот (одна банкнота за кожен рік життя), які були ретельно випрані й пропрасовані.
Наша угода означала ще дещо. Белль подобалася моя готовність порушити правила. А найбільше її захоплювало моє бажання ризикувати, мій відкритий шлях до власної тіні. «У тобі є щось хтиве й похмуре, — казала вона, — і саме тому ти так добре мене розумієш. Гадаю, ми своєрідні однодумці».