А знаєте, Ернесте, мабуть, саме тому ми з Белль так швидко знайшли спільну мову — вона одразу зрозуміла, що я саме той психотерапевт, якого вона потребувала. У виразі мого обличчя було щось пустотливе, а в очах танцювали непоштиві вогники. Белль мала рацію. Вона мене розгадала. Розумниця, що й казати.
І знаєте, я чітко розумів, про що йшлося — жодних сумнівів! Я так само помічаю подібні риси в інших. Ернесте, чи не могли б ви вимкнути диктофон — хоча б на хвильку? Добре. Дякую. Я хотів сказати, що бачу це у вас. Ми з вами сидимо з протилежних боків цього помосту, такого собі суддівського столу, але в нас є дещо спільне. Я вже казав, що вмію читати по обличчях і рідко помиляюся, коли йдеться про такі речі.
Ні? Та годі вам! Ви знаєте, про що я! Хіба ж не з цієї причини ви слухаєте мою казочку з неабияким зацікавленням? Це навіть більше, аніж звичайний інтерес! Я не перетну межу, якщо назву це щирим захопленням? Ваші очі схожі на блюдця. Авжеж, Ернесте, ви і я. У моїй ситуації ви могли б повестися так само. І моя «фаустівська» угода могла б бути частиною вашого життя.
Хитаєте головою. Звісно! Але я звертаюся не до вашої голови. Моя ціль — ваше серце, і, можливо, настане той час, коли ви усвідомите, про що саме я говорив. Ба більше — імовірно, ви побачите себе не тільки в мені, але й у Белль. Така собі трійця. І ми не дуже відрізняємося одне від одного! Гаразд, час спинитися й повернутися до справи.
Стривайте! Ернесте, перш ніж ви знову ввімкнете диктофон, скажу вам іще дещо. Гадаєте, я справді переймаюся думкою комітету з етики? Та що вони можуть зробити? Позбавити мене привілеїв доступу до клініки? Мені сімдесят, моя кар’єра добігла кінця, і я це знаю. Тож навіщо я вам усе це розповідаю? Сподіваючись, що з цього вийде щось добре. Сподіваючись, що, може, ви дозволите крихітній часточці мене проникнути у вас, циркулювати у ваших венах, навчати вас. Ернесте, ви пам’ятаєте, що я говорив про відкритий шлях до власної тіні? Насправді це позитивне явище — йшлося про те, що у вас вистачить мужності й величі духу, аби бути гарним психотерапевтом. А тепер вмикайте ваш диктофон. Прошу, не потрібно відповідати. Коли тобі сімдесят, потреби у відповідях немає.
Гаразд, то на чому ми зупинилися? Отже, минув перший рік — і Белль, поза сумнівом, почувалася значно краще. Жодних зривів. Вона була абсолютно чистою. Вимог з її боку теж поменшало. Подеколи вона висловлювала бажання сісти поряд зі мною; я обіймав її за плечі — так ми зазвичай сиділи кілька хвилин. Це завжди допомагало їй розслабитися та підвищувало ефективність терапії. Наприкінці кожного сеансу я, як і раніше, обіймав її, мов батько, а вона дарувала мені скромний доньчин цілунок. Її чоловік відмовився від сімейної терапії, але дав свою згоду на кілька зустрічей із представником «Християнської науки». Белль сказала мені, що їхні стосунки поліпшилися — скидалося на те, що вони обоє були цим задоволені.
Минуло шістнадцять місяців, і справи йшли чудово. Жодного героїну, взагалі жодних наркотиків, як і порізів, булімії, блювоти чи саморуйнівної поведінки будь-якого штибу. Белль захопилася кількома нетрадиційними течіями: медіуми, терапевтична група, яка зверталася до минулих життів, дієта з водоростей — типові каліфорнійські нісенітниці, що не завдають шкоди. Сексуальні стосунки з чоловіком відновилися, окрім того, в неї трапився невеличкий роман із моїм колегою — отим мерзенним дурником, якого Белль зустріла в тенісному клубі. Та принаймні то був безпечний секс, на відміну від її ескапад у барах і на трасі.
То був найвизначніший психотерапевтичний переворот, який я будь-коли бачив. Белль зауважувала, що то був найщасливіший період її життя. Ернесте, я закликаю вас включити цю жінку у ваші майбутні дослідження. Це буде зіркова пацієнтка! Порівняйте її результат із тим, що його забезпечує лікування від наркотиків: «Рісперидон», «Прозак», «Паксил», «Еффексор», «Веллбутрин»… Повірте, моя терапія однозначно здобуде перемогу. То були найкращі результати за всю мою практику, однак я не міг їх опублікувати. Та що там опублікувати — я навіть не міг нікому про це розповісти. Дотепер. Адже ви мій перший слухач.
Через вісімнадцять місяців сеанси почали змінюватися. Спершу зміни були ледь помітні. Під час розмов Белль дедалі частіше порушувала тему нашого спільного відпочинку у Сан-Франциско, а невдовзі почала говорити про це на кожній нашій зустрічі. Щоранку вона лежала в ліжку зайву годину, аби помріяти про те, яким він буде: як вона лежатиме в моїх обіймах, замовлятиме сніданок у номер, як ми їздитимемо на ланч до Саусаліто, а пополудні поринатимемо в легкий сон. Белль уявляла, що ми одружені й щовечора вона чекає на мене вдома. І наполегливо зауважувала, що могла б прожити решту життя абсолютно щасливою, якби знала, що кожного вечора я повертатимуся до неї додому. Їй не потрібно було багато часу — Белль залюбки згодилася б на роль другої дружини, аби проводити зі мною годину або дві на тиждень. За таких умов вона провадила б здорове і щасливе життя до останнього дня.