Выбрать главу

Незабаром він почув постукування, що відлунювало від підлоги в коридорі. Невже лікар Троттер сліпий? Його про це не попереджали. Постукування наближалося й супроводжувалося човганням. Ернест підвівся і вийшов у коридор.

Ні, не сліпий. Кульгавий. Похитуючись і незграбно балансуючи між двома палицями, лікар Троттер поволі брів коридором. Він зігнувся й широко розставляв палиці майже на відстані витягнутої руки. Гарні й мужні вилиці та підборіддя були в чудовій формі, тоді як «м’які ділянки» вже давно скорилися зморшкам та старечим плямам. Шкіра на шиї зібралася глибокими складками, а з вух стирчали кущі сивого волосся. Утім, вік ще не переміг цього чоловіка — у ньому жевріло щось молоде, навіть хлопчаче. Що ж це було? Можливо, волосся — сиве й густе, підстрижене «їжачком», чи одяг — синя джинсівка на білому светрі з високою горловиною.

Вони познайомилися біля входу до кімнати. Лікар Троттер зробив кілька хитких кроків, зненацька підняв свої палиці, енергійно крутнувся і, неначе випадково, граційно опустився на стілець.

— Просто в яблучко! Дивина, еге ж?

Та Ернест не мав наміру відволікатися.

— Лікарю Троттер, ви розумієте мету цієї розмови та чому я записую її на плівку?

— Подейкують, що адміністрація лікарні хоче нагородити мене як найкращого працівника місяця.

Ернест невідривно дивився на старого крізь свої великі окуляри й мовчав.

— Вибачайте, це ваша робота і таке інше, та коли перевалюєш за сьомий десяток, то гарний жарт є приводом для сміху. Авжеж, на тому тижні я відсвяткував сімдесят перший день народження. А скільки років вам, лікарю?.. Забув, як вас звати. Щомиті десятки моїх кортикальних нейронів вилітають із голови, мов ті мухи в передсмертній агонії, — мовив він, поплескуючи себе по потилиці. — А найбільша іронія в тому, що я опублікував чотири статті про хворобу Альцгеймера. Щоправда, не згадаю, де саме, але то були гарні журнали. Ви про це знали?

Ернест заперечно похитав головою.

— Отже, ви не знали, а я забув. Тепер ми плюс-мінус на одному рівні. А знаєте, які є переваги у хвороби Альцгеймера? Старі друзі стають новими, і можна ховати великодні шоколадні яйця для самого себе.

Незважаючи на певне роздратування, Ернестові не вдалося приховати усмішку.

— То як вас звати, скільки вам років та яких поглядів дотримуєтеся?

— Лікар Ернест Леш, що ж до решти — не думаю, що зараз ця інформація є вкрай актуальною. Сьогодні в нас і без того чимало роботи.

— Моєму синові сорок. Не думаю, що вам більше, ніж йому. Я знаю, що ви закінчили Стенфордський університет. А ще чув, що торік ви виступали на кількох серйозних заходах і чудово впоралися. Доповіді були чіткі та зрозумілі. Тепер уся увага на психофармакологію, еге ж? І як же вас, хлопці, зараз навчають психотерапії? Та й чи навчають узагалі?

Ернест зняв годинника з руки і поклав на стіл.

— Іншим разом я радо надам вам копію розкладу занять у Стенфорді, та зараз, лікарю Троттер, пропоную зосередитися на справі. Мабуть, буде краще, якщо я почую розповідь про пані Фелліні з ваших вуст.

— Гаразд-гаразд. Хочеш, щоб я був серйозним. Хочеш, аби я розповів свою історію. Сідай, хлопчику, і я її тобі розповім. Почнімо з самого початку. Це трапилося чотири роки тому — як мінімум, чотири… Я вже розгубив усі записи з приводу цієї пацієнтки… то коли це було, згідно з вашими записами? Що? Ви ще не читали матеріали? Було ліньки чи намагаєтеся уникнути ненаукової упередженості?

— Я волів би, щоб ви продовжували, лікарю Троттер.

— Перший принцип інтерв’ю — створення теплої атмо­сфери, сповненої довіри. Тепер, коли ви так майстерно досягли цієї мети, я почуваюся значно вільніше й можу спокійно говорити про цей болісний і неприємний досвід. О, це вас збентежило. Стережіться, лікарю Леш, я вже сорок років читаю те, що написано на обличчях людей. І мені це вдається. Тож, якщо ви більше не плануєте мене перебивати, я почну. Готові?

Кілька років тому (скажімо, близько чотирьох) жінка на ім’я Белль увійшла, чи радше увіпхалася, до мого офісу, або ж навіть приволоклася — отак, мабуть, точніше. Чи є таке діє­слово — приволіктися? Вік — десь за тридцять, із багатої шведсько-італійської родини — і в депресії. Було літо, спека, а вона вдягла блузку з довгими рукавами. Очевидно, що схильна різати собі вени — усі зап’ястки в шрамах. Якщо побачите влітку пацієнта в одязі з довгим рукавом, лікарю Леш, це має вас збентежити, бо перед вами той, хто ріже собі вени чи колеться. Симпатична, чудова шкіра, спокусливий погляд, елегантно вбрана. Справжній клас, але на межі розпаду.