— А тоді, — вів далі Джастін, — минулого вечора, коли ми були вдома, Керол полегшила мій вибір, бо, як завжди, поводилася просто жахливо. Вона звинувачувала мене в тому, що я постійно відсутній. «Навіть коли ти тут, тебе тут немає, — казала вона. — Підсунь свій стілець до столу! Чому ти завжди сидиш так далеко? Говори! Поглянь на нас! Коли ти востаннє просто говорив зі мною чи дітьми? Де ти? Твоє тіло тут, але тебе нема!» Наприкінці вечері, коли Керол прибирала зі столу, щосили брязкаючи тарілками, вона додала: «Навіть не знаю, навіщо ти взагалі змушуєш себе приходити додому». І саме тоді, Ернесте, мене й осяяла думка: Керол має рацію. Жодних сумнівів. Навіщо я себе змушую? Я повторив ці слова ще раз: навіщо я себе змушую? А тоді просто сказав уголос: «Керол, ти маєш рацію щодо цього, як і щодо всього іншого! Не знаю, навіщо я змушую себе приходити додому. Все правильно». Отож, не кажучи більше ані слова, я пішов нагору й спакував усе, що міг, до першої валізи, яка трапилася мені під руку, а потім пішов геть. Я хотів забрати більше речей, повернутися по іншу валізу. Ви ж знаєте Керол — вона пошматує і спалить усе, що лишилося. Я хотів повернутися по свій комп’ютер, бо вона розіб’є його на друзки. Та водночас розумів: зараз або ніколи. «Якщо ти повернешся до цього будинку, вважай, тобі кінець», — сказав я собі. Я знаю себе і знаю Керол. Я не роззирався навсібіч — просто йшов уперед, а перш ніж зачинити за собою двері, обернувся й гукнув, навіть не знаючи, де в той момент була Керол із дітьми: «Я тобі зателефоную». А тоді втік!
Увесь цей час Джастін сидів, нахилившись уперед. Він глибоко вдихнув, виснажено відкинувся на спинку крісла і сказав:
— Ось і все, що я можу вам розповісти.
— І це сталося минулого вечора?
Джастін кивнув.
— Я одразу пішов до Лори і провів усю ніч в її обіймах. Господи, як же мені не хотілося відриватися від неї сьогодні зранку! Це було неймовірно важко, навіть складно описати наскільки.
— А ви спробуйте, — зауважив Ернест.
— Гаразд. Коли я намагався відсунутися від Лори, у моїй уяві зринув образ амеби, яка ділилася на дві частини. Я не згадував про подібні речі з того часу, як ми вивчали їх на уроках біології у старших класах. Подібно до двох половинок амеби ми поступово відділялися одне від одного, аж доки між нами не залишилася тоненька ниточка. А тоді лусь — болісне лусь — і ми роз’єдналися. Я виліз із ліжка, вдягнувся, кинув оком на годинник і подумав: «Ще чотирнадцять годин — і я знову лежатиму в цьому ліжку в обіймах Лори». А тоді я прийшов сюди.
— Оця сцена з Керол минулого вечора… Ви ж багато років цього боялися. Утім, зараз настрій у вас досить-таки піднесений.
— Як я вже казав, ми з Лорою — половинки одного цілого, нам судилося бути разом. Це янгол, подарований мені небесами. Сьогодні ми йдемо на пошуки квартири. Лора має маленьку квартирку-студію на Рашн-Гілл, вікна якої виходять на Бей-Бридж, — чудовий краєвид! Та для нас обох вона замала.
«Подарований небесами!» — Ернест ледве стримався, щоб не розреготатися.
— Якби ж то Лора з’явилася в моєму житті раніше, — вів далі Джастін. — Ми вже говорили про те, яку орендну плату можемо собі дозволити. А сьогодні, йдучи до вас, я почав підраховувати, скільки витратив на терапію. Три сеанси на тиждень протягом п’яти років — це скільки? Сімдесят чи вісімдесят тисяч доларів? Ернесте, не сприймайте це як особисту образу, але я не можу не думати про те, що трапилося б, якби Лора нагодилася багато років тому. Може, я пішов би від Керол ще тоді. І відмовився б від терапії. Можливо, зараз я міг би шукати квартиру з вісімдесятьма тисячами доларів у кишені!
Ернест відчув, як його обличчя заливає гарячий рум’янець. Слова Джастіна дзвеніли у вухах. Вісімдесят тисяч доларів! Не сприймайте це як особисту образу, не сприймайте це як особисту образу!
Однак Ернест приховав свої емоції. Він не зіщулився і не намагався себе захистити. І навіть не зауважив, що п’ять років тому Лорі було років чотирнадцять, а Джастін без дозволу Керол і дупу собі не міг підтерти, не міг дожити до обіду без того, щоб не зателефонувати терапевтові, не міг замовити страви в ресторані, не запитавши думки дружини, та навіть не міг вдягтися зранку, якщо вона не приготувала для нього одяг. І в будь-якому разі рахунки за лікування сплачувала Керол, а не він — вона ж бо заробляла втричі більше. Якби не психотерапія, що тривала п’ять років, він мав би в кишені вісімдесят тисяч доларів! Дідько, та п’ять років тому Джастін не міг самостійно вирішити, до якої кишені їх покласти!