Чи допомагали їй ці сеанси? Керол гадала, що так. Протягом п’яти місяців вона щотижня покидала його кабінет, відчуваючи, що про неї турбуються. Як і передбачав лікар Кук, думки про Расті поступово зникли з її голови, вона заспокоїлася і знову почала відвідувати заняття. Усе було гаразд, доки одного дня, після двадцяти таких сеансів, психотерапевт не оголосив, що вона вилікувалася. Він сказав, що зробив свою роботу, а отже, час припинити лікування.
Припинити лікування! Це рішення відкинуло її назад — до того, з чого все почалося. І хоча Керол ніколи не вважала ці стосунки такими, що триватимуть завжди, вона водночас не припускала, що її можуть отак зневажити. Вона щодня йому телефонувала. Спочатку він реагував на це досить приязно й мило, але дзвінки не вщухали, тож лікареві поступово уривався терпець — він відповідав різко й нетерпляче. Він нагадав Керол, що подібні послуги для студентів передбачали виключно короткочасну терапію й попросив більше його не турбувати. Керол була переконана, що Кук знайшов нову пацієнтку, до якої можна застосувати «сексуальні твердження». Тож геть усе було суцільною брехнею: його співчуття, турбота, те, що він вважав її привабливою. То були маніпуляції заради його власного задоволення і аж ніяк не на її користь. Керол не знала, кому чи чому тепер можна вірити.
Наступні кілька тижнів перетворилися на справжнє жахіття. Вона відчайдушно жадала лікаря Кука й чекала на нього біля його офісу, сподіваючись отримати хоча б дещицю уваги. Щовечора вона без упину набирала його номер або ж намагалася розгледіти психотерапевта через паркан із кованого заліза, що оточував його величезний будинок на Проспект-стрит.
Навіть зараз, двадцять років по тому, вона досі відчувала, як вигнуті холодні металеві прути впиваються у її щоки, тоді як вона невідривно спостерігає за силуетами психотерапевта і його рідних, які переходять з однієї кімнати до іншої. Невдовзі біль перетворився на лють і в голові зринули думки про помсту. Лікар Кук зґвалтував її. То не було насильство в повному сенсі цього слова, але байдуже — це таки було зґвалтування. Керол звернулася по допомогу до кураторки, однак та порадила їй про це забути. «У тебе немає жодних доказів, — сказала вона, — тож серйозно це ніхто не сприйматиме. Та навіть якщо хтось тобі й повірить, подумай про приниження, через яке доведеться пройти: описати зґвалтування, а особливо твою роль у ньому, а також те, чому ти щотижня з власної волі поверталася до ґвалтівника знову і знову».
Це трапилося п’ятнадцять років тому. І саме тоді вона вирішила стати адвокатом.
На останньому курсі Керол досягла високих результатів у політології і професор згодився написати їй рекомендацію для вступу до юридичного коледжу, водночас натякаючи, що натомість очікує від неї сексуальних послуг на знак подяки. Керол ледве стримала свій гнів. Вона відчувала, що знову поринає в безпорадний і пригнічений стан, а тому звернулася по допомогу до лікаря Цвейзунґа — психолога, якій мав власну практику. Перші два сеанси були напрочуд ефективними, та потім лікар Цвейзунґ почав дедалі більше скидатися на лікаря Кука: він підсовувався ближче й починав говорити, яка вона приваблива. Цього разу Керол знала, що має робити: тієї ж миті вона прожогом вилетіла з його кабінету, щосили волаючи: «Який же ти мерзотник!» То був останній раз, коли вона зверталася до когось по допомогу.
Керол труснула головою, немовби намагаючись прогнати ці думки. Навіщо вона взагалі згадала про всю цю наволоч саме зараз? А особливо про той шматок лайна — Ральфа Кука? Імовірно, тому, що намагається навести лад у своїх розхристаних думках.
Щоправда, Ральф Кук розповів їй про корисний мнемонічний прийом, що допомагав ідентифікувати емоції за схемою основних відчуттів: «страждай — лютуй — радій — сумуй». Цей метод частенько ставав їй у пригоді.
Керол сперлася на подушку й спробувала зосередитися. Опцію «радій» можна було відкинути одразу — вона вже давно не мала приводів для радощів. Лишилося три варіанти. «Лютуй» — о, це було легко. Вона знала, як це — лютувати, вона цим жила. Керол стисла кулаки й чітко відчула, як із неї намагається вихлюпнутися лють — проста, природна. Вона повернулася, вгатила кулаком по Джастіновій подушці й просичала: «Мерзотник, мерзотник, мерзотник! Де, чорт забирай, ти провів цю ніч?»