Попри те, що презентація мала початися за п’ятнадцять хвилин, відвідувачі вже почали займати свої місця. Ернест сів на стілець в останньому ряді, щоб переглянути нотатки й переконатися, що після його виступу в Берклі минулого тижня вони лежать у правильній послідовності. За кілька місць від нього вмостилася жінка з чашкою кави. Якась сила змусила його підвести на неї очі — і Ернест побачив, що вона пильно на нього дивиться. Йому сподобалося те, що він побачив: симпатична жінка з виразними очима, близько сорока років, довге біляве волосся, у вухах масивні срібні сережки, срібний ланцюжок змією обвиває шию, темно-помаранчевий ангоровий светр марно намагається втримати натиск грудей. Ох, ці груди! Ернест відчув, як пришвидшується пульс, і йому довелося відвести від них свій погляд.
Жінка дивилася пильно. Ернест рідко згадував про свою дружину Рут, яка шість років тому загинула в автокатастрофі, але завжди з неабиякою вдячністю згадував один із її подарунків. Одного разу (їхні стосунки тоді перебували на тому етапі, коли вони із задоволенням торкалися й любили одне одного) Рут відкрила йому універсальну таємницю всіх жінок: як завоювати чоловіка. «Це дуже просто, — сказала тоді вона, — треба тільки подивитися йому у вічі й затримати погляд на кілька зайвих секунд. І все!» Ця таємниця виявилася правдивою: Ернест знову та знову помічав, як жінки намагаються підчепити його на гачок. І ця жінка пройшла тест. Він знову підняв очі. Вона все ще дивилася на нього. Жодного сумніву — ця жінка намагається його спокусити! І нагода якраз слушна: його стосунки з партнеркою зайшли в глухий кут, тож Ернест відчував лютий сексуальний голод. Він нервово втягнув живіт і сміливо глянув їй у вічі.
— Лікарю Леш? — Вона нахилилася до нього й простягнула руку.
Він її потиснув.
— Мене звати Нен Свенсен. Жінка затримала свою долоню в його руці на кілька секунд довше, аніж того можна було очікувати.
— Ернест Леш, — він щосили намагався вирівняти свій голос. Серце стукотіло, мов скажене. Йому подобалося сексуальне полювання, але не його початковий етап — ритуал, ризик. Він заздрив Нен Свенсен — яке самовладання, яка впевненість у собі! Щастить таким жінкам, подумав він про себе. Їм не потрібно щось говорити, добирати цікаві зауваження, незграбно запрошувати когось випити, потанцювати чи потеревенити. Досить уже й того, що від їхнього імені говорить краса.
— Я знаю, хто ви, — мовила вона. — Запитання в тому, чи знаєте ви, хто я.
— А маю знати?
— Якщо таки не знаєте, це мене засмутить.
Ернест був спантеличений. Він уважно подивився на жінку, намагаючись не зупиняти погляд на її грудях.
— Гадаю, мені треба подивитися на вас трохи довше й пильніше, але згодом. — Він усміхнувся й багатозначно кивнув на присутніх, яких ставало дедалі більше, й усі вони невдовзі вимагатимуть його уваги.
— Може, ім’я Нен Карлін пробудить якісь спогади?
— Нен Карлін! Нен Карлін! Звісно! — Ернест схвильовано стиснув її плече — рука жінки сіпнулася, а кава пролилася на сумочку й спідницю. Він підстрибнув, почав незграбно бігати кімнатою в пошуках серветки і врешті-решт повернувся з рулоном паперових рушників. Доки жінка намагалася витерти каву зі своєї спідниці, Ернест спробував пригадати все, що йому було відомо про Нен Карлін. Вона була однією з пацієнток, із якими він познайомився десять років тому, коли тільки розпочинав свою практику. Їхній керівник, лікар Молей, неабиякий фанат групової терапії, наполягав на тому, аби практиканти проводили групові сеанси вже на першому курсі. Нен Карлін потрапила до однієї з таких груп. З того часу минуло багато років, але спогади зринули в пам’яті дуже чітко. Тоді Нен мала зайву вагу — ось чому він її і не впізнав. А ще він згадав, що вона була дуже сором’язлива та зневажала саму себе — знову-таки нічого спільного із впевненою жінкою, яка сміливо дивилася йому у вічі. І, якщо він не помилявся, тоді вона мала великі проблеми з чоловіком — авжеж, саме так і було. Той сказав, що йде від неї, бо вона надто гладка. Він звинувачував Нен у тому, що вона порушила шлюбні обітниці — не поважала, не слухала його і дозволила собі стати непривабливою.
— Чи я пам’ятаю? — мовив Ернест. — Пригадую, як ви соромилися в групі, як непросто вам було вимовити бодай слово. А ще я пригадую, як ви змінилися, як розлютилися на одного з чоловіків (якщо не помиляюся, його звали Саул). Ви звинуватили його, і не без аргументів, у тому, що він закидає групу «гранатами», ховаючись за своєю бородою.
Ернест почувався зіркою. Він мав феноменальну пам’ять — міг згадати найменші дрібниці групових та індивідуальних сеансів навіть через багато років.