«Ернесте, — подумки напучував він себе, — у світі є мільйони, мільярди жінок. А сьогодні в цьому залі знайдеться з десяток тих, які готові з тобою переспати, звісно, якщо тобі не забракне сміливості до них підійти. Просто тримайся подалі від пацієнток! Забудь про пацієнток!
Але ж вона не пацієнтка, а вільна жінка.
Вона дивилася — і досі дивиться — на тебе як на певний образ. Ти їй допоміг, вона тобі довіряла. То було потужне перенесення — і ти намагаєшся цим скористатися?!
Десять років! Перенесення безсмертне? Де про це написано?
Поглянь на неї! Вона неймовірна. Вона тебе обожнює. Хіба така жінка колись вибирала тебе з натовпу й намагалася підчепити? Подивись на себе. Черево, мов той лантух. Ще кілька фунтів — і вже не зможеш побачити свою ширінку. Хочеш доказів? Ось тобі докази!»
Ернестова увага настільки розсіялася, що він відчув запаморочення. Таке «роздвоєння» було для нього знайомим. З одного боку — істинна турбота про пацієнтів, студентів, слухачів. А ще — щире захоплення важливими питаннями існування як такого: зростання, жаль, життя, смерть, змістовність. А з іншого — його тінь, егоїстична і хтива. О, він майстерно допомагав пацієнтам використовувати їхні тіні, живитися ними, їхньою силою, життєдайною енергією, творчим ентузіазмом. Він знав усі необхідні слова та обожнював твердження Ніцше про те, що наймогутніші дерева мають пускати глибоке коріння глибоко в пітьму, глибоко в зло.
Утім, ці приємні слова не мали для нього особливого значення. Ернест ненавидів свою «темну половину», ненавидів той факт, що вона над ним домінує. Він ненавидів рабство, йому не подобалося перебувати в полоні тваринних інстинктів, він не хотів бути рабом примітивного програмування. І сьогоднішній вечір яскраво це проілюстрував: оце-от його тваринне сопіння й кукурікання, примітивне прагнення спокуси й завоювання — хіба ж то не скам’янілі рештки з прадавніх часів? А його потяг до грудей — прагнення м’яти їх і смоктати? Жалюгідно! Релікт із раннього дитинства!
Ернест стиснув долоню в кулак і щосили увіп’явся нігтями в шкіру.
«Будь пильним! У тебе тут сто слухачів! Дай їм усе, що можеш!»
— Хочу зауважити ще один факт щодо конфліктного шлюбу: смерть заморожує його в часі. Конфлікт триває вічно — він ніколи не закінчується, залишаючи відчуття незадоволення. Згадайте про відчуття провини! Згадайте численні ситуації, коли вдівець або вдова кажуть: «Якби ж то я…» Гадаю, це одна з причин того, що втрата як результат раптової смерті (скажімо, автомобільної аварії) є настільки тяжкою. За таких умов дружина й чоловік не мають можливості попрощатися, підготуватися до цього — і залишається забагато незавершених справ, невирішених конфліктів.
Ернест знову осідлав свого коника, і слухачі були дуже уважними й тихими. Він більше не дивився на Нен.
— Перш ніж ми перейдемо до запитань, я хочу звернути вашу увагу ще на один момент. Поміркуйте, як експерти з психічного здоров’я оцінюють процес переживання втрати чоловіка або дружини. Який період жалоби є ефективним? Коли вона минає? Через рік? Чи два? Здоровий глузд підказує, що жалоба має скінчитися, коли людина, яка пережила втрату, успішно відокремлює себе від втраченої половинки і повертається до нормального життя. Та насправді все набагато складніше! Значно складніше! Одним із моїх відкриттів у процесі дослідження стало те, що значна кількість вдів та вдівців (близько двадцяти п’яти відсотків) не просто повертаються до життя чи на попередній рівень свого функціонування — водночас у них спостерігається й суттєве особистісне зростання.
Ернест обожнював цю частину — слухачі завжди сприймали її як напрочуд важливу інформацію.
— Термін «особистісне зростання» не є ідеальним. Навіть не знаю, як варто назвати це явище, можливо, краще пасуватиме «посилене усвідомлення існування». Та одне я знаю точно: певний відсоток удів та подеколи вдівців вчаться ставитися до життя зовсім інакше. У них розвивається абсолютно інша здатність оцінювати його цінність. З’являється новий перелік пріоритетів. Як можна схарактеризувати це явище? Хтось сказав би, що вони вчаться сприймати дрібниці як щось справді дрібне й несуттєве. Вони вчаться відмовлятися робити те, чого їм робити не хочеться, вчаться присвячувати себе дійсно важливим аспектам життя: любові друзів та родині. А ще вони вчаться втамовувати спрагу з власних творчих джерел, відчувати зміну пір року, помічати красу природи. Та, мабуть, найбільш важливим є те, що вони віднаходять внутрішнє відчуття своєї минущості, а тому вчаться жити тут і тепер замість відкладати життя на потім — чекати наступних вихідних, літньої відпустки чи виходу на пенсію. У своїй книзі я описав це більш детально, а також наголосив на причинах і передумовах такого «усвідомленого існування». А тепер пропоную перейти до запитань.