За винятком небагатьох створінь, що походять від янголів, — і потребують самоти для спілкування з Богом, — решта людей можуть наблизитися до Бога лише тоді, коли в якусь мить, у якусь хвилину свого життя їм пощастить возз’єднатися зі своєю Іншою Частиною.
Бріда помітила, що в повітрі розлита дивна енергія. На кілька хвилин її очі наповнилися слізьми, і вона не могла пояснити собі, чому.
— У Темряві Часу, коли нас було розділено, одна з частин — чоловік — дістала доручення зберігати знання. Він навчився обробляти землю, розуміти природу та рух світил у небі. Знання завжди було тією силою, яка утримує Всесвіт на своєму місці й завдяки якій світила обертаються на своїх орбітах. У цьому була слава людини: зберігати знання. І завдяки цьому зміг вижити весь людський рід.
Ми, жінки, дістали набагато легше, набагато делікатніше доручення, проте без якого знання втратило б усякий сенс, — перетворення. Чоловіки залишали нам родючий ґрунт, ми його засівали, і ґрунт перетворювався на дерева й рослини.
Ґрунт потребує насіння, а насіння потребує ґрунту. Одне не має сенсу без другого. Те саме відбувається і з людьми. Коли чоловіче знання поєднується з жіночим перетворенням, виникає могутній магічний союз, який називається Мудрістю.
Мудрість — це знання й перетворення.
Бріда відчула, що вітер повіяв сильніше, й помітила, що під впливом голосу Вікки вона знову почала впадати у транс. Лісові духи здавалися їй живими й настороженими.
— Лягай, — сказала їй Вікка.
Бріда відхилилася назад і випростала ноги. Угорі над нею висіло глибоке синє небо, на якому не було жодної хмарки.
— Вирушай на пошуки свого Дару. Я не можу супроводжувати тебе сьогодні, але йди без страху. Чим більше ти зрозумієш про саму себе, тим глибше пізнаєш світ.
І тим ближче підійдеш до своєї Іншої Частини.
Вікка нахилилася й дивилася на дівчину, яка лежала перед нею. «Такою була колись і я, — подумала вона з ніжністю. — Намагаючись дошукатися сенсу в усьому, вона спроможна дивитися на світ, як дивилися на нього стародавні жінки, що були сильними, вірили в себе й нерідко владарювали у своїх спільнотах».
У той час Бог був жінкою. Вікка нахилилася над Брідою і розстебнула її пояс. Потім трохи послабила змійку джинсів. М’язи Бріди напружилися.
— Не хвилюйся, — лагідно сказала Вікка.
Вона трохи підняла блузку дівчини й відкрила живіт. Потім дістала з кишені свого одягу кристал кварцу й поклала його на Брідин пуп.
— А тепер я хочу, щоб ти заплющила очі, — промовила вона з тією самою ніжністю в голосі. — Спробуй уявити собі небо такого самого кольору, але із заплющеними очима.
Вона дістала з кишені маленький аметист і поклала його між заплющеними очима Бріди.
— А зараз ти робитимеш те, що я тобі казатиму. Не турбуйся більше ні про що.
Ти тепер перебуваєш у центрі Всесвіту. Ти бачиш навколо себе зірки і кілька найяскравіших планет. Уяви собі, що небесний краєвид огортає тебе, а не висить перед тобою як завіса. Утішайся спогляданням цього Всесвіту; ніщо більше не має тебе обходити. Зосередься на відчутті втіхи. Ти не відчуваєш ані смутку, ані провини.
Бріда побачила зоряний Усесвіт і відчула, що може увійти в Нього під акомпанемент голосу Вікки. А Вікка сказала їй, щоб вона придивилася й побачила в самому центрі Всесвіту величезний собор. І Бріда справді побачила готичний собор, вимуруваний із чорного каменю. Він здавався невід’ємною частиною Всесвіту, що його оточував, попри всю абсурдність цього уявлення.
— Підійди до собору. Підіймися сходами. Увійди.
Бріда зробила те, що наказувала їй Вікка. Піднялася сходами до собору, ступаючи босими ногами по холодних плитах. У якусь мить відчула, що хтось її супроводжує, і голос Вікки, як їй здалося, був голосом людини, що йшла за нею. «Це гра моєї уяви», — подумала Бріда і зненацька пригадала, що вона перебуває на мосту між видимим і невидимим. Вона не повинна ані боятися, ані зневірюватися, ані впадати в розпач.
Тепер Бріда стояла вже під дверима собору. Двері були величезні, викувані з металу, прикрашені барельєфами з життя святих. Зовсім не схожі на ті, які вона бачила, коли впадала в транс над картами таро.
— Відчини двері. Заходь.
Бріда відчула доторк холодного металу до своєї руки. Двері відчинилися без будь-якого зусилля з її боку, попри свої розміри. Вона увійшла до величезного храму.
— Запам’ятай усе, що ти там бачиш, — сказала Вікка.