Вікка увійшла в коло; усі були розслаблені й задоволені. Гості, спочатку стурбовані необхідністю потім розповісти про сьогоднішній вечір друзям і знайомим, налякані тим, що їм доведеться побачити, тепер остаточно перейнялися духом торжества. Прийшла весна, і треба було відсвяткувати її прихід, наповнити душу вірою й радістю сонячних днів, якнайшвидше забути похмурі дні та самотні вечори, прожиті у своєму домі.
Люди плескали в долоні все частіше, все гучніше, й тепер Вікка командувала ритмом. Усі погляди були спрямовані на вогнище. Ніхто не відчував холоду — здавалося, вже настало літо. Люди навколо вогню почали стягувати з себе светри.
— Заспіваймо! — сказала Вікка.
Вона кілька разів повторила досить просту мелодію на дві строфи. Незабаром усі вже співали її разом із нею. Мало хто знав, що тепер вони співають мантру відьом, де важили звуки, а не значення слів. Це була пісня єднання з Дарами, і люди, наділені магічним баченням, — такі, як Маг, та кілька інших присутніх тут Наставників, могли бачити, як тягнуться від окремих людей осяйні ниті та сплітаються з іншими.
Лоренс стомився від танцю й, прихопивши свої сулії, пішов допомагати «музикам». Інші теж відходили від вогнища — одні тому, що також втомилися, інші тому, що Вікка просила їх підсилити ритм. Ніхто — крім Висвячених — не помітив, що свято стало перетворюватися на священний ритуал. Через короткий час навколо вогнища залишилися тільки жінки, прилучені до Традиції Місяця, та відьми, які мали бути сьогодні висвячені.
Навіть учні Вікки — чоловіки — більше не танцювали. Для Висвячення чоловіків існував інший ритуал, призначений на іншу дату. Тепер в астральному плані над вогнищем витала лише жіноча енергія, енергія перетворення. Так було від незапам’ятних давен.
Бріда почала відчувати, що їй стає гаряче. І не від вина, бо вона пила мало. Певно, вона нагрілася в полум’ї вогнища. Їй дуже хотілося скинути блузку. Але стримував сором — сором, який втрачав усякий сенс мірою того, як вона співала цю просту музику, плескала в долоні й танцювала навколо вогню. Її погляд тепер не відривався від полум’я, і світ здавався для неї все менш і менш важливим — це було відчуття, дуже схоже на те, що опанувало її, коли вперше їй відкрилися карти таро.
«Схоже, я входжу в транс? — подумала вона. — А що далі? Свято стає веселим!»
«Яка дивна музика», — сказав собі Лоренс, вистукуючи ритм на порожній сулії. Його слух, натренований вислуховувати власне тіло, помітив, що ритм долонь і звуки слів бриніли в самому центрі його грудей, як бувало тоді, коли він слухав найнижчі барабанні звуки в концерті класичної музики. Надзвичайно цікавим йому здалося те, що загальний ритм, здавалося, підпорядкував собі також удари його серця.
Мірою того як Вікка плескала в долоні дедалі швидше, його серце також билося все швидше й швидше. Це, схоже, відбувалося з усіма.
«Мабуть, у мій мозок надходить більше крові», — висунув він своє наукове пояснення. Але він брав участь у відьомському ритуалі й думати про це не було коли; потім він поговорить із Брідою.
— Я на святі й повинен розважатися! — сказав він уголос.
Хтось поруч із ним висловив свою згоду, а долоні Вікки ще прискорили ритм.
«Я вільна. Я пишаюся своїм тілом, бо воно — виявлення Бога у видимому світі». Жар від вогню ставав нестерпним. Світ здавався далеким, і їй більше не хотілося клопотати собі голову якимись дрібницями. Вона була жива, кров струменіла в її жилах, і вона цілком зосередила увагу на своєму пошуку. Танцювати навколо вогнища не було для неї чимось новим, бо ці долоні, ця музика, цей ритм знову розбуджували в ній приспані спогади, спогади з тих часів, коли вона була Наставницею Мудрості Часу. Вона тепер не сама, бо це свято для неї нова зустріч, нова зустріч із собою і з Традицією, яку вона пронесла через багато життів. Вона відчувала глибоку пошану до самої себе.
Вона знову перебуває в тілі, й це дуже гарне тіло, тіло, яке боролося протягом мільйонів років за виживання у ворожому світі. Воно жило в морі, плазувало по землі, дерлося на дерева, ходило на чотирьох лапах, а тепер гордо топтало ґрунт своїми двома ногами. Це тіло заслуговувало на повагу за свою боротьбу, яка тривала стільки років. Не існували тіла гарні й тіла потворні, бо всі вони пройшли один і той самий шлях, усі вони видима частина душі, що їх населяє.