Олесь Терентійович Гончар
Бригантина
ГлаваI
Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю скривленою осмішкою. “Ану, що ви мені зробите?” В щілинах очей виклик, з губів не сходить посмішка, напружена й мовби далека. В усій постаті зухвальство, удавана веселість, бравада самозахисту. А під цим вдаваним вловлюється прихований біль, насторога, нервове жування чогось найгіршого. Звідки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою упередженість і цей упертий затаєний спротив?
- Так оце ти і є Порфир Кульбака?
- Там написано.
Директор уважно вдивлявся в папери.
- Школу кинув… Вдома не ночував… Де ж ти ночував?
- А де ніч застане.
- У нас треба говорити точніше: де саме?
- Уже ж весна: можна переночувати і в березі під човном… Або в клубі на горищі…
- А вдень?
По зблідлому від хвилювання обличчю сонячним зайчиком перемайнуло щось світле:
- Вдень рибку ловив.
- На які ж гачки?
- По-вашому, на гаки-самодери гачив?
- А то ні?
Зухвальська посмішка вбік, і відповідь ухильна, приправлена рибальським жартом:
- Гачив, гачив - по тижню й Дніпра не бачив…
Директор уважно розглядав новачка: ще одне дитя цього розшаленілого віку. Бездоглядне дитя плавнів та шелюгів дніпровських… Зблідле стоїть, знервоване, а оченята бистрі, смішковиті - в них так і світиться інтелект, Хай нешліфований, незагнузданий, але явно ж проблискує десь у глибині очей, - такого не зарахуєш до розумово відсталих. Буйної, видно, вдачі козак… Руки в саднах, черевики розтовчені, новенька синтетична курточка на боці вже розпанахала - клапоть висить, неначе собака зубами видер… І десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягує слова, кривить рота… Стоїть недбало, поглядом нишпорить по кабінету, покрадьки перебігає по вчителях,у передчутті психологічної дуелі. “Не боюся вас. Остригли - хай… А бити не маєте права!” Ось такого вам передають. Порушник чи, можливо, навіть досвідчений маленький браконьєр перед вами, - бувають із таких дуже запеклі… І вгадай: як воно поведеться в новім для нього осідлиську? Змириться з новим становищем чи буде викручувати вам мізки своїми вибриками! Мабуть, уже вміє бути винахідливо злим і жорстоким, - наплакалась, видно, мати від нього.
- Так, так, - директор знов зазирнув у папери. - Матір кинув… Бродяжив… Затриманий у порту при спробі пробратися на океанське судно… Це до вас у Нижню Комишанку, - директор усміхнувсь, - вже океанські заходять?
Хлоп'я вловило іронію, відповіло в тон:
- Крізь очерети навряд чи проб'ються… - І потім серйозно: - Я аж у тому порту був, де морські курсанти свій парусник швартують.
- А ти чого там опинивсь?
- На кораблі дивитися - хіба не можна?
- Мабуть, і далі збиравсь мандрувати?
- Може, й збиравсь.
- Куди ж, як не секрет?
- Ну хоча б на лиман…
- А на лимані що?
- Як що? Там - життя! Право-воля! Птаство зі всього світу! Хмарами - його і на озерах, і в очеретах… Веслом махнеш - сонця не видно!
Хлоп'я враз якось змінилось, останні слова були сказані-просто з натхненням.
- А після лиману ще кудись були наміри?
- А що? Куди душа забажав… Галасвіта!
Вчителі перезирнулися між собою, і найстарша з них, повновида сива жінка, запитала:
- Це якийсь новий континент: галасвіта? Поясни, будь ласка, де він.
- А ви матір мою спитайте… Тільки що - так одразу: “А-а, галасвіта б ти пішов!”
- Галасвіта - це десь, мабуть, на місці загиблої Атлантиди, - сказав директор. - Одне слово, збився з курсу, блукаючи у своїх галасвітах… Тікав, а чого? Від кого й куди тікав?
- Я й від вас утечу.
- Зловимо, - спокійно мовив директор. - Один філософ казав: “Світ повив мене, та не спіймав”, але то був, певне, недосконалий світ… А наш такий, що одразу руку тобі на плече: ходіть-но з нами, товаришу Кульбако…
- Втечу! Втечу! Хоч і ланцюгом прикуйте!
В очах директора, де перед цим була привітність, враз похолоднішало:
- Тільки ти, будь ласка, не лементуй! І руки - з кишень, бо кишені позашиваємо. І в очі мені дивись.
Нема ще в школі таких апаратів, щоб психіку новачка наскрізь просвітлювати, тож тільки й залишається директорові давній класичний спосіб: заглядай у вічі, вловлюй та вгадуй, чим він порадує вас, цей новий прибулець. Потрапляють сюди зі шкіл, з дитячих приймальників найбешкетніші, найбуйніші, ті, що двері відчиняють ногами, зрозгінці, а руками трощать все, що тільки попадеться… Цілі колективи педагогів часом не можуть впорати такого одного… Чого-чого, а винахідливості, щоб дошкулити вчителям, цій публіці не бракує.
Яким же буде цей? Настовбурчений стоїть, вовчкуватий, ображений твоїм зауваженням. У змружених очатах зачаїлось щось хижувате, сторожать вони кожен твій вираз і рух, вивчають, прицінюються, в якусь мить то зневагу виказують майже відверту, то знову кудись тікають невловне.
Міцний підкинули горішок. Відчувається, має він свої уявлення про життя: те, що для вас погане, для нього поганим не є, кожній найдикішій своїй витівці він знайде виправдання, і сумління не мучитиме його, а ви в своїх дисертаціях можете хіба що записувати: дисгармонія поведінки… деформація характеру… підвищена агресивність…
- Познайомимось ближче. Зовуть мене Валерій Іванович, я - директор школи. А це - Ганна Остапівна Дудченко - завуч наш, заслужена вчителька республіки, - директор поглядом вказав на сиву розповнілу жінку, яка щойно допитувалась про новий континент… Зараз вона сиділа коло столу з ледь помітною усмішкою на спокійнім обличчі, розплилім, як тісто. Що людина думає про тебе - нічого на такім обличчі не прочитаєш… - А це Борис Савович, - директор вказав на рудоголового юнака в морському кітелі. - Справжній морський вовк, підводник… Натренований так, що може в цілковитій темряві навпомацки пробоїну залагодити…
Хлоп'я спідлоба вивчально позиркувало на свого майбутнього наставника: кремезняк, плечі влиті, обличчя червоне, щокате, - добру будку роз'їв на флотських харчах. Комір кітеля ледве сходиться на в'язистій шиї. Справді, як морський вовк: сидить насумрено, в розмову не встряє, директор супроти нього зовсім не страшний. У директора вигляд якийсь дівчачий, інтелігентний, шия худа, руки з тонкими довгими пальцями раз у раз бавляться то скріпкою, то краваткою, - такі, звичайно ж, не хапатимуть вихованця за карк…
- Крім Бориса Савовича, - вів далі директор, до якого знов повернулась його спокійна привітність, - буде в тебе вихователькою ще Марися Павлівна, вона зараз на уроці… Перед нею ти, хлопче, тримайсь: страх не терпить розхристаних, недисциплінованих… Вона-то вже напевно розтлумачить тобі, що хуліганити, бродяжити - це зовсім не геройство, що справжні герої - це такі, як мати твоя… Ото людина! Мертві піски повертає до життя, кучугурні наші каракуми виноградниками вкрила… Матір'ю весь колектив гордиться, а сина до нас - у супроводі міліціонера!… Тільки ти не гнись, стань рівніше й не хмурся, адже ми тобі ще нічого поганого не зробили… Чи, може, зробили?
- Ні.
- Ні поганого, ні доброго - нічого ще не встигли, а ти вже на нас отак спідлоба, вовчуком… Це, по-твоєму, справедливо?
Мовчить хлоп'я, нога сама собою хоче колупнути підлогу.
- Не знаєш, хто ми, які ми, вперше нас бачиш і вже ось так, з недовірою, навіть з ворожістю… А що таким ставленням ти нас ображаєш - ти подумав про це? Тобі приємно було б відчути таке ставлення до себе?
Знітилось хлоп'я, але ненадовго, потім знов затулилося від дорослих своїм недовірливим, аж трохи глумливим посміхом. Говоріть-балакайте, мовляв, а в мене своє на умі: як би через отой ваш мур перескочити, що білів за вікном… Коли Ганна Остапівна запитала, як вчився, хлопець відповів без ентузіазму:
- З двійок на трійки перебивавсь… Бували й п'ятірки, але то вже одна на двох…
- Веслувати вмієш? - поцікавився Борис Савович.
Хлопець відразу ожвавів:
- На каюках усі плавні обходив!… І моторку можу завести чи навіть катера, - при цьому лукавий усміх убік. - Не дають, правда, розгорнутись… Ото хіба в кого “позичиш”.