- Якщо хто рибу гаком за ребро хапає - ото й гачив.
Дикий, варварський спосіб. Тільки якщо й був такий грішок, то хіба ж він признається… - І Тритузний, вивищуючись над усіма своїм картузом, виступив упевнено наперед, мовби сміливим рапортом здобувсь одразу на таке право.
- А з малих браконьєрів великі виростають, от у чім лихо! - заговорив він ще гучніше. - Скільки самих тільки “законних” розвелось, що з мисливськими квитками, у моторках з державного алюмінію! На кожне зайченя - їх дюжина п'яних пикатих ледацюг! Що вони - голодні? Нема їм інших розваг? Давно б уже треба рушниці в усіх у них повідбирати, а їм ще й премії за шкурки видають… Ну, а такі, як Кульбака, це ж бачать - то що ж ви хочете?
Директорові, видно, не дуже подобалась надмірна активність начальника режиму, одначе Валерій Іванович навіть поглядом йому не зауважив, бо чи остерігався, чи звик уже до цієї риси в Тритузному, який при комісіях мінявся на очах і, рішуче відтискуючи інших, щоразу запопадливо пробивавсь наперед із своїми рапортами або з гнівним, як оце зараз, викриттям якихось явищ, для нього нестерпних… І хоч обурення його ніби й не стосувалось Кульбаки, та все ж…
- І оце ти так міг? - дама дивилася на Порфира докірливо і водночас ніби жаліючи, його. - Живе створіння гаком за ребро? А що рибці теж болить - ти про це подумав?
- А що мені від брехні вашої болить, ви про це подумали? - відсік хлопець і відвернувсь до вікна.
- Будь чемніший, Порфире, - нагадав директор - більше для протоколу.
Марися Павлівна, що досі, ніби відсторонена, стояла біля вікна, не витерпіла, озвалась:
- А коли справді не гачив, не браконьєрив… Навіщо ж кидати тінь підозри?
- А ви не заступайтесь! - крикнув і на неї хлопець, не прийнявши захисту. - Може, й гачив! Може, й чужі сітки ночами трусив!
Якщо вже вони уявляють його таким розбійником дніпровським, то хай таким і буде…
Тритузний не проминув скористатися гарячкуванням Кульбаки:
- Такий митець, та щоб пропустив, коли вона сама на гака йде? Хвалився ж, як наловлював риби повні каюки, навіть осетрів тягав біля гесівської греблі з-під самих турбін… Казав таке?
Хлопець понуро мовчав.
- Треба ж знати психологію рибалки, - звернулась за підтримкою Марися Павлівна до найближчого з членів комісії - мовчуна в окулярах. - Йому аби слухали, він вам такого нагачить!… Перед вами великий фантазер, людина унікальної уяви, ось ви це зважте! Фантазія в нього рівносильна реальності, в занятті своєму він завзятець, в нього темперамент ловецький…
- Захищайте його, захищайте, - зневажливо посміхнувся начальник режиму і діловим тоном став підкидати комісії нові дані про Порфира: як був затриманий у порту, і як аж до міських пляжів улітку добирався…
- Пляжним роззявам, мабуть, не раз кишені перевіряв… - напівжартома закінчив Тритузний.
- І це брехня! - злісно викрикнув хлопець, бліднучи від обурення, аж ластовиння повиступало біля носа (щораз воно виступає, коли Порфир блідне, розхвилювавшись). - Як не бачили, не кажіть!
Настовбурчився весь, у погляді ненависть, кулачата стиснулись, видно, був до глибини душі скривджений цією намовою. Крадієм, злодійчуком малюють!
В його очах була це чорна зрада з боку Тритузного: адже Порфир сам розповідав йому під час бесідувань у карцері про свої походи, про те, як на пляжах улітку з хлопцями з'являвсь і, тішачи публіку, ходив по берегу на руках, але ж про кишені й мови не було, бо не його це заняття.
- Здорові, а вигадують! Набріхують, чого й не було! Оце ви такі?!
Вкрай знервований, скривлений від болю й ненависті, хлопець аж нетямився, його взялись приспокоювати, однак він усе викрикував своє:
- Неправда! Неправда! Не лазив по кишенях! Не було цього!
- Ну, не було, так не було, - злагідливо казала дама з комісії. - Заспокойся, ми віримо тобі.
Проте хлопець уже, видно, не чув її, оглушений і засліплений болем образи. Вигадують, наговорюють, виходить, він злодійчук, крадюга якийсь!… А він ще ні в кого й остілечки не вкрав! Бо від дідуся не раз чув засторогу: чужого не руш, Порфире, я ось вік прожив, а нічийого не торкнувсь, бо як його брати, коли воно людське… Порфирові міцно вкарбувалось дідусеве слово. І коли навіть кортіло щось потягти з радгоспного гаража або на пристані, то щоразу згадувалось: чужого не руш! То ж людське… Траплялося, звичайно, що каюка чийогось прихопиш, але ж потім і на місце його приженеш, прив'яжеш до верби, просто ніби напрокат брав. А тепер ось Тритузний таке наклепує, набрехи зводить перед лицем комісії, мабуть, щоб вислужитись перед нею…
Тритузний, відчувши, що переборщив, спробував загладити враження:
- Може, в чому й згущено фарби, але ж диму без вогню не буває. Чи такі вже ми святенькі?
Хлопець, одначе, ніяк не міг погамуватися:
- Що було, з тим не криюся, а набрехи зводити… Це є у вас таке право?
- Годі, годі, Порфире, - заспокійливо сказав директор, а хімічна дама, всміхнувшись, додала:
- Не слід образу затаювати надовго. Бо з маленьких образ потім одна велика виросте, і ти відгородишся нею, як муром, від усіх, ничого доброго в людях не помічатимеш.
- Комишанські вони дуже самолюбиві, - нагадав про своє осадистий. - А він же того кореня… Бачите, який амбітний. Чи не скіфських царів нащадок?…
Щось мовби знущальне вчулося Порфирові в останніх словах, і це його зовсім сказило:
- Корінь, нащадок, - гугняво перекривив він члена комісії. - Чого ви розписуєтесь за мене? А може, нічийний я? Може…
І голос його осікся. Усе горіло в ньому, ятрилося раною, яку досі витерплював у собі, утаював від сторонніх очей. Син матері-одиначки, та й усе! А ви вже, дорослі, поясніть, що це воно таке - син одиначки? Що це, коли батька ні разу й у вічі не бачив! І слова його ніколи в житті не чув? Як це буде по-вашому? Від святого духа вродився? Лелека на хвості приніс? Чи, може, в капусті знайшли? Знайшли й гарячим залізом на тобі тавро випекли: одинак! Оксанич! З тим і живи на вашому білому світі.
- Трудні, ох, трудні діти, - зітхнула жінка з комісії. - Я згодна з Корчаком: недисциплінована й зла дитина тому, що страждав. А ми часто забуваємо про це. Забуваємо, що в такого ось отрока швидше, ніж у дорослого, розгальмовуються небажані інстинкти та збудники.
Ще один з комісії, той мовчун в окулярах, нарешті подав голос, більше звертаючись до Марисі Павлівни. І хоча йшлося про “підвищену реактивність” та про “органічне відчуття справедливості” в її вихованцеві, але це можна було сприйняти також як вияв підтримки молодій учительці, бо, видно, мовчунові до душі було, що ця чорноброва, з сміливим лицем особа в потрібну хвилину рішуче взяла свого “великого фантазера” під захист. Перед тим відсторонено стояла біля вікна та тільки губи кусала, прибравши іронічного виразу обличчя, а коли вибрала мить… От вам, будь ласка. Одразу видно, що людина має свою думку і вдачею не з полохливого десятка.
Дама з комісії тим часом звернулася до дітей:
- Друзі, любі наші малята. Це тільки напочатку вам тут незвично. А закінчиться карантин, ви себе одразу інакше відчуєте, школа зробить усе, щоб ваше дитинство було щасливим і сонячним…
Після цього стала співучим голосом розводитись про дисципліну, про гігієну, але Порфирові вже не слухалось, нудило від її підсолоджених слів, як від пасльону.
Не зводячи сердитого погляду з хімічної дами, з її отого лелечого гнізда на голові, він різко підняв руку:
- Пустіть у туалет!
Коли ж хлопець, ніби з ланцюга зірвавшись, вискочив із класу, начальник режиму сказав, аж ніби зраділо:
- Ох, і штукар!… Тільки злегка зачепи і вже - наче окропом налитий… Цей у житті не пропаде, цей зумів впіймати вовка за вухо!
- Я вважаю, - твердо сказала Марися Павлівна, - що вам би годилося вибачитись перед ним.
- О! Перед цим пуцьверінком? Це ж за що?
- Самі знаєте.
Аж коли комісія відбула, тільки тоді Кульбака приплентався до класу. Забився, як вовченя, в куток на останню парту, мовби й на Марисю Павлівну сердився за те, що вона заступилась за нього. Вчителька, щадячи хлопця, вирішила не чіпати його: хай відтане, перестраждає. До кінця уроку ніхто й слова не почув від Кульбаки. Усамотнений, відсторонений, сидів, злігши підборіддям на парту, пірнувши стуженим поглядом у вікно. Не існувало зараз для Порфира ні вчительки, ні товаришів, ні навіть обмежень, які його тут тримають. Уява, дужча за саму реальність, розломивши мури, підхоплювала й несла хлопця від образ і суворостей в існування позашкільне, блакитне, він знову був там, де води й очерети, був на сонячнім згірку біля маминої хати, де старий абрикос от-от рожевим цвітом обцвіте…