- Винувата і я перед тобою, сину… Не було за тобою пригляду, все ти десь та десь - в одстороні від мене. Тільки ж подумай, як і мамі нелегко, стільки роботи на ній, а хто допоможе, підмінить? Ось і сьогодні: і на виноградник біжи, і за добрива клопочись, а там ще й семінар по виноградних кліщах та листокрутці…
- У школі питали, чи виросло б хлібне дерево на наших пісках…
- Це вже ти маєш випробувати, - відповіла з усмішкою мати. - Кучугур нерозроблених ще й на твою долю вистачить…
- А я й не боюсь.
- Ото. Сам відчуєш, як таки гарно, коли воно в тебе з-під руки росте, на очах зеленіє… Хіба ж давно ще всі тут ґвалт кричали: піски йдуть, засипають посадки, вітри видувають і засікають посіви… “Сахара”! І нічого з нею не зробиш, вже й копанки піском позаносило, а станція ваша, мовляв, тільки даром хліб їсть… Так треба ж було все це комусь перемогти? Не само воно сталось. На вчорашніх, на вічних кучугурах виногради в'ються на сотні тисяч кущів, і тополі та білі акації піднялись…
- Я, мамо, як ще трохи підросту, на трактор сяду, плантажні плуги поведу… Механізатор - чим погано? Житимем дружно, я жалітиму вас.
- Вірю, вірю, - каже вона з жаром. - Бо треба ж колись і вірити!
А хлопець далі малює ідилічними барвами:
- Рибку ловитиму після роботи, сома вам на півхати притягну. І знаєте, на яку наживку він піде? На соняшникові пелюстки!
Ніхто тут про таку наживку й не чув, а син її, бач, придумав, зробив відкриття… На золоті блешні ловитиме.
- Водяні діди, чогось вони дуже люблять соняшниковий цвіт!
Мама, збираючись уже йти, звично провела помадою по губах (цього вона не забуває), потім добула з шафи сюрприз для Порфира:
- Ось я тобі тільняшку нову купила, бо та вже на тебе тісна… Ще й беретку до неї.
Хлопець не втерпів, одразу ж натягнув на себе новеньку морську сорочину, порадувавсь: чим не юнга? Стрижену голову береткою прикрив, примаскував, нікому й не видно буде, що стрижений. І евакуатори не впізнали б, якби де зустрілись…
- Тільки ж ви, мамо, нікому ні слова, що я тут був… Що я тут є.
- Які тайнощі, - посміхнулась вона. - А спати ліг на найвиднішому, аж на пристань видно…
- Так мене ж Рекс стеріг! І плавня поруч… Тільки б Рекс голос подав - я одразу клубком вниз, шась! - і в очерети, а там хай шукають… Хіба з вертольота…
- Увечері повернуся, все тоді з тобою обміркуємо, - сказала мати, вже йдучи. - А поки що набирайся духу після походу, - пожартувала вона якось невесело й з ласкавим усміхом вийшла; за мить постать її в газовій косинці вже майнула за вікном, пірнула попід обліплене цвітом гілля абрикоса.
Де не буде Оксана в цей день, усе почуватиме неспокій за сина, все буде в тривозі за нього душа. Бо треба, виходить, його ніби переховувати, мовчати, як про незаконного. Та таки ж не зовсім законний і є, це ще тоді відчула, коли в метрику записувала і ніби навмисно було її запитано про батька. Треба було назвати - хто батько… Та хоч що там хай кажуть, а вона знає одне: з любові народжений. Принесла його на світ від красеня капітана, і не спокушав він її, нічим не обманював, сама розпалалась до нього коханням, отим першим, сліпленним… Будувалася саме ГЕС, баржами брали з кар'єрів каміння, а вона поблизу з дівчатами ліс корчувала, плавні, що мали під воду піти. І тоді зустрілася з ним, і хоч знала, що шлюбний він, без оглядки пішла за його вродою в хащі чаклунські, у плавневі роси-тумани. З тих плавневих місячних ночей та з жаги молодої зіткалося те, що стане потім синовим життям.
І хоч не чорна й не циганка, а як натхненно співалося їй тоді цієї вперше почутої пісні біля вогнищ вечірніх! Карпатські лісоруби, що з ними її капітан подруживсь, десь із гір цю пісню сюди принесли, завербувавшись плавню корчувати. Готували дно під затоплення, валили верби вікові в три обхвати, після того ще взялись і за комиші, косили їх для целюлозного, а якби далі, то ще, мабуть, тоншим стало б їхнє заняття, - вже, мабуть, павутину б косили!… Та далі будова ввійшла в береги, лісоруби поїхали назад у свої гори, в той Рахів піднебесний, брандвахти ще деякий час стояли припнуті в плавнях на якорях, а потім і вони познімались, і капітанова баржа була переведена на іншу лінію, - покликало його інше життя, інші вантажі возити… Поїхав, ще й не знавши тоді, що в нього син десь тут ростиме, у цій Комишанці… Листуватись? А нащо? Скільки їх спалахує, таких кохань новобудовних, лісоробробницьких - вони не листуються, пройдуть, прошумлять, Мов зливи весняні, та й нема, тільки хіба де побачиш багаття вечірнє, нагадає воно, як ти хмиз тоді в плавнях палила та гаки начіплювала на боки верб неліквідних, що і в огні не горіли, - їх тракторами відтягували геть.
Минулося, відспівалося… Іноді хіба що фантазіями тішить себе: як виросте син та буде вже курсантом морським або льотчиком, повезе вона його в те місто портове, де її кохання приписане, скаже йому: “Знайомся… Оце твій син”. А поки що лиш сльозами заллється, коди з пристані, із палуби екскурсійного пісню зачує: “Ой чорна я си, чорна…” Бо ж то спів її молодості, спів її плавневих вечорів. А більшого щастя, ніж те, якого вона зазнала, уже й не буде в житті, не повернеться, бо один тільки раз людина своєю молодістю цвіте! І тим дорожчий для неї Порфир, що прийшов він до неї звідти, з гарячих шепотів та шалених ласк недозволених, прийшов, як істота, зіткана з самої любові, з краси, з місячних марев та рос-росяниць опівнічних…
Глава XIV
І знов цього сонця блиск!
Аж засліпило, коли Порфир, вибігши на кучугури, глянув униз, і звідти сяйнула йому ріка, вдарила навстріч вируванням весняного світла. Вир сонця - так би й кинувся в нього, в розлийводи оті! Ось вона, свобода! Гуляй - скільки хочеш, іди - куди заманеться, ніякий Саламур не стоїть над душею. Право-воля, як кажуть комишанці. І небо, і птахи, й ці рідні кучугури, до яких ще мамині руки не дійшли, - усе належить тобі, існує для тебе, ти тут повновладний господар.
Комишанки звідси майже не видно, вона потяглась понад берегом, тільки де-не-де виглядають над кудлатими вербами вшиті очеретом гребеш хат, а на них стирчать хрещаті шпичака телевізійних антен. Городи комишанські своїми ранніми полуницями збігають аж у берег, в очеретяні зарості, що й зараз дають Порфирові якусь певність, так само як і вранці, коли він після нічного пробігу перевів дух нарешті і влігся під маминим абрикосом. У тих очеретяних джунглях справді й каюком не проб'єшся, там людину помітиш хіба що з вертольота.
Білобокий пароплавчик, завернувши з фарватеру ріки, прямує до пристані; з екскурсантами йде, не інакше. Кого ж він привезе цього разу? Надивився Порфир різних екскурсій, добре знає їхній протоптаний маршрут: від пристані посунуть до Тихої могили, де щоліта товчуться археологи, визбирують кісточки скіфських царів та царенят, ще добувають екскурсанти біля велетня дуба, посперечаються, скільки йому - п'ятсот чи сімсот, і, звичайно, відвідають мамину науково-дослідну станцію, бо вона ж знаменита на весь край. Важко віритиметься їм, приїжджим, що недавно тут, скільки зглянеш, арени мертвих пісків лежали, текучий пісок аж дзвенів від найменшого вітерця, а коли зривавсь вітрюга, то весь світ баламутився, - хутори, й дороги, і копанки заносило пилюгою, немовби брудним снігом. Піщані бурі - здавен найбільше лихо цього краю. Хто тільки не пробував рух пісків зупинити, але нічого не виходило, бо садили не те, або не так, або не тоді. Скажімо, посадять чисту сосну, а вона вслід і гине від шкідників або від пожеж під час суші середлітньої… І ось станція додумалась, як ті кляті піски приборкати, в неї й виноградники Вже тут приживляються, і ліси розростаються справжні, з травою, з грибами, з птахами - такий ліс сам себе, без хімікатів, од нападу шкідників захищатиме!…
А до цих кучугур, серед яких зараз дихає волею Порфир, черга ще не дійшла, бо це важкі кучугури, сюди треба саперів з тракторами, два місяці тут стояв фронт, в отих он сагах наші були, а по той бік шляху німці, тож всюди тут ходи та оглядайся, без сапера в цю землю не лізь. Якось забрела череда, бик став бутіти й рити рогами кучугуру, і швидко дорився: міна як жахнула, тільки хвіст од того бика десь у космос полетів!