— Захищайте його, захищайте, — зневажливо посміхнувся начальник режиму і діловим тоном став підкидати комісії нові дані про Порфира: як був затриманий у порту, і як аж до міських пляжів улітку добирався…
— Пляжним роззявам, мабуть, не раз кишені перевіряв… — напівжартома закінчив Тритузний.
- І це брехня! — злісно викрикнув хлопець, бліднучи від обурення, аж ластовиння повиступало біля носа (щораз воно виступає, коли Порфир блідне, розхвилювавшись). — Як не бачили, не кажіть!
Настовбурчився весь, у погляді ненависть, кулачата стиснулись, видно, був до глибини душі скривджений цією намовою. Крадієм, злодійчуком малюють!
В його очах була це чорна зрада з боку Тритузного: адже Порфир сам розповідав йому під час бесідувань у карцері про свої походи, про те, як на пляжах улітку з хлопцями з'являвсь і, тішачи публіку, ходив по берегу на руках, але ж про кишені й мови не було, бо не його це заняття.
— Здорові, а вигадують! Набріхують, чого й не було! Оце ви такі?!
Вкрай знервований, скривлений від болю й ненависті, хлопець аж нетямився, його взялись приспокоювати, однак він усе викрикував своє:
— Неправда! Неправда! Не лазив по кишенях! Не було цього!
— Ну, не було, так не було, — злагідливо казала дама з комісії. — Заспокойся, ми віримо тобі.
Проте хлопець уже, видно, не чув її, оглушений і засліплений болем образи. Вигадують, наговорюють, виходить, він злодійчук, крадюга якийсь!.. А він ще ні в кого й остілечки не вкрав! Бо від дідуся не раз чув засторогу: чужого не руш, Порфире, я ось вік прожив, а нічийого не торкнувсь, бо як його брати, коли воно людське… Порфирові міцно вкарбувалось дідусеве слово. І коли навіть кортіло щось потягти з радгоспного гаража або на пристані, то щоразу згадувалось: чужого не руш! То ж людське… Траплялося, звичайно, що каюка чийогось прихопиш, але ж потім і на місце його приженеш, прив'яжеш до верби, просто ніби напрокат брав. А тепер ось Тритузний таке наклепує, набрехи зводить перед лицем комісії, мабуть, щоб вислужитись перед нею…
Тритузний, відчувши, що переборщив, спробував загладити враження:
— Може, в чому й згущено фарби, але ж диму без вогню не буває. Чи такі вже ми святенькі?
Хлопець, одначе, ніяк не міг погамуватися:
— Що було, з тим не криюся, а набрехи зводити… Це є у вас таке право?
— Годі, годі, Порфире, — заспокійливо сказав директор, а хімічна дама, всміхнувшись, додала:
— Не слід образу затаювати надовго. Бо з маленьких образ потім одна велика виросте, і ти відгородишся нею, як муром, від усіх, ничого доброго в людях не помічатимеш.
— Комишанські вони дуже самолюбиві, - нагадав про своє осадистий. — А він же того кореня… Бачите, який амбітний. Чи не скіфських царів нащадок?…
Щось мовби знущальне вчулося Порфирові в останніх словах, і це його зовсім сказило:
— Корінь, нащадок, — гугняво перекривив він члена комісії. — Чого ви розписуєтесь за мене? А може, нічийний я? Може…
І голос його осікся. Усе горіло в ньому, ятрилося раною, яку досі витерплював у собі, утаював від сторонніх очей. Син матері-одиначки, та й усе! А ви вже, дорослі, поясніть, що це воно таке — син одиначки? Що це, коли батька ні разу й у вічі не бачив! І слова його ніколи в житті не чув? Як це буде по-вашому? Від святого духа вродився? Лелека на хвості приніс? Чи, може, в капусті знайшли? Знайшли й гарячим залізом на тобі тавро випекли: одинак! Оксанич! З тим і живи на вашому білому світі.
— Трудні, ох, трудні діти, — зітхнула жінка з комісії. — Я згодна з Корчаком: недисциплінована й зла дитина тому, що страждав. А ми часто забуваємо про це. Забуваємо, що в такого ось отрока швидше, ніж у дорослого, розгальмовуються небажані інстинкти та збудники.
Ще один з комісії, той мовчун в окулярах, нарешті подав голос, більше звертаючись до Марисі Павлівни. І хоча йшлося про «підвищену реактивність» та про «органічне відчуття справедливості» в її вихованцеві, але це можна було сприйняти також як вияв підтримки молодій учительці, бо, видно, мовчунові до душі було, що ця чорноброва, з сміливим лицем особа в потрібну хвилину рішуче взяла свого «великого фантазера» під захист. Перед тим відсторонено стояла біля вікна та тільки губи кусала, прибравши іронічного виразу обличчя, а коли вибрала мить… От вам, будь ласка. Одразу видно, що людина має свою думку і вдачею не з полохливого десятка.
Дама з комісії тим часом звернулася до дітей:
— Друзі, любі наші малята. Це тільки напочатку вам тут незвично. А закінчиться карантин, ви себе одразу інакше відчуєте, школа зробить усе, щоб ваше дитинство було щасливим і сонячним…