— То що ви пропонуєте? — запитує зісохлий, виснажений хворобами математик. — Пустити, хай розбіжаться? Як оті радгоспні цигани, що, тільки зачувши весну, кидають ковалювати, запрягають своїх півтора коня і гайда в дорогу…
— А я й тих розумію. На саму іноді таке находить, що хоч би й порушити буденний наш розпис… Хоч би закохатися в кого до безпам'яті абощо.
— А чому б вам не закохатися в мене? — каже Берестецький, цей патлатий красень, що давно вже лицяється до Марисі, щоправда, більше жартома.
— В неї ж наречений є, - нагадує Ганна Остапівна. — Хай не такий баритон, як у вас, але хлопець бравий, з мотоциклом. На край світу ладен везти Марисю в кіно, якщо тільки вона якогось там фільму забагла. Квітами її осипає… А чим би ви, Артуре Пилиповичу, могли скрасити життя своєї подруги?
— Таж він на гітарі грає й квіти малює, - заступилась за Берестецького Килина Устимівна, повногруда дружина викладача математики (вона кухарює в школі). — В Артура Пилиповича до всього талант, він не те, що ми! Тільки й думаєм, де новий гарнітур добути…
— Візьмусь і я за орнаменти, — озвавсь з удавано ревнивими нотками в голосі чоловік Килини Устимівни. — Квадратуру кола намалюю для вашої виставки…
— Намалюйте мені оцю ніч, — каже грайливо до Берестецького Марися Павлівна. — Настрій наш барвами передайте, і нічну музику неба, і птахів отих, що їх нам не видно… Півпланети у темряві летять і не заблукують, дорогу знаходять додому, — хіба ж не диво? Інтуїція, чи родовий інстинкт, чи що там їх веде?…
І потім вони далі йдуть широкою вулицею, поміж заснулих будиночків, позаплітаних виноградами, минають стовпи ліхтарів, на яких лампочки лиш де-не-де горять, а інші знову порозтрощувано, самі скляні гузирі з патронів стирчать. Це вже не їхніх вихованців робота, — їхні з-за муру сюди не дістануть. Скоріш усього то розважались зразкові, немічені з радгоспної школи, де вчаться й діти Валерія Івановича. Чи й взагалі діти тут ні при чому, може, якісь дорослі лобурі в такий спосіб відводили душу після чайної.
- І чому не лобом об стіну, а каменюкою по ліхтарях? — каже Килина Устимівна. — Поламати, потрощити — звідки в людині таке дике бажання?
— Печерний інстинкт час від часу прокидається, — зітхнула Ганна Остапівна. — Він живучий.
— А Марися Павлівна завзялась будь-що переінакшити людську природу, — іронізує Артур Пилипович. — Погамувати вирішила оте руйнівне, агресивне, що, може, в самих генах закладене… Намір шляхетний, але ж… Вона до нього з ідеалом, з світильником у темні надра його душі, а звідти лізе з вилицюватою мордою маленький Герострат…
— Цинік ви, — каже Марися Павлівна. — Тільки з кого смієтесь? Чого вам і в школу було йти, якщо нема віри?
— Я не гірший за інших, — не образившись, добродушно відбороняється Берестецький. — Красних мистецтв учу ваших правопорушників, ще й шагістику мені накинули, — теж не відмовляюсь… Чергую, стінгазету випускаю, щоденники веду. Ви ось мене критикуєте, а самі ніяк ради своєму Кульбаці не дасте, не можете подолати його внутрішній спротив, неконтактність. А я, до речі, вже його своїми орнаментами зацікавив… Мистецтво — найкращий педагог!
Марисю при імені Кульбаки знов пройняло почуття гіркоти. Справді ж бо, після тієї сутички не хоче визнавати її дикий цей вихованець, не лише на Тритузного, а мовби й на неї переніс образу. Неконтактність — це навіть м'яко сказано… Озлився. Ще й сьогодні пробувала втовкмачити Кульбаці, що вчинок його негідний, що випад проти начальника режиму неприпустимий, але на всі свої аргументи тільки й чула незмиренне: «А чого ж він…» В інституті мріяла про випроби та труднощі педагогічні, тож і вимріяла — має їх тепер вдосталь, аж далі нікуди… Ох, попався індивід! І як тільки природа вміє ліпити характери, в яких незліченних варіаціях творить вона людські вдачі, нервові структури, темпераменти… А ти береш на себе сміливість стати її співтворцем, формувальником душ… Чи не надто самовпевнено з твого боку? Переінакшити людину, змінити в ній те, що в первісних формулах закодовано і, може, визначено наперед? У найдикішому поменшити «ступінь звірячості»- ти відважуєшся на таке?
Ось, нарешті, й директорів котедж. Біля хвіртки стоїть уже, як на чатах, в накинутій хустці Зінаїда Петрівна, виглядає свого Валерія Івановича. «Пані директорова», як її називає Марися Павлівна. У школі всі знають, що ревнує вона свого мужа до Марисі Павлівни, і тому, коли повертаються додому й випаде так, що Валерій Іванович іде в гурті, тоді Марися, під'юджена іншими, навмисне бере його під руку, їй самій теж неабияке задоволення — пококетувати з директором на очах Зінаїди Петрівни, яка — хай це буде й за північ — не спить, вистежує із-за хвіртки, підзирає звідти за подіями з ревнивою зіркістю…