Помітивши, що сьогодні Валерія Івановича серед учителів нема, Зінаїда Петрівна стривожується:
— А де ж мій?
І тільки дізнавшись, що Валерій Іванович зоставсь на нічне чергування, підмінивши біолога, в якого розгулялась печінка, — «пані директорова» зітхає полегшено, хоча око ревниво когось вишукує у гурті.
— Зінаїдо Петрівно, я не в школі, я тут, — весело визиркує із-за плеча Берестецького Марися Павлівна. — Можете спати спокійно…
— Стривайте, стривайте, ще й ви взнаєте, що таке ревнощі, - сумовито сказала «пані директорова». — Це такий звір, що людині, мабуть, до старості пощади не дасть.
— Пережиток, — недбало кидає Артур Пилипович. — Емоційний атавізм.
— Добре говорити вам, неоженьбі! А ось як закрутить голову котрась із Будинку культури, тоді посмієтесь… Звісно, ревнощі — пережиток, теоретично це мені зрозуміло, і сама добре ж знаю, що Валерій Іванович нічого такого собі не дозволить, та коли уявлю, як десь там вона, оця Відзігорна, поведе до нього очима, як крутнеться перед ним на одній нозі — ой, не кажіть!.. Бо вона ж не те, що я: бачите, як розтовстіла, обабилась…
— Зінаїдо Петрівно! Ви красуня, — твердо сказав математик.
— Була, — прикриває молодиця квітчастою хусткою обличчя. — А зараз, хоч хліба зовсім не їм, ось так мене розігнано… Ні вареника ж, ні пирога…
— Тут від самого повітря повніють, — усміхнулась Ганна Остапівна. — Тільки Валерій Іванович у вас чомусь ізсохся…
— Зате він ще більше тепер схожий на Шандора Петефі, правда ж? — веселішає Зінаїда Петрівна. — Колись у гуртожитку наші дівчата цю схожість вловили… Вони були певні, що Валерій — як більшість закоханих — і вірші потайки пише, виливаючи почуття ось цій своїй Беатріче, ще не розповнілій тоді… Ах, що тільки не згадається в такі ночі, коли перелітні гуси над нами так жагуче скрикують, комусь подають голоси!.. Студентські весни, кохання, ревнощі, - все наче вчора було… Йому ж аспірантуру пропонували, якби був пішов, давно б уже став кандидатом наук. А тут?
— А тут всі ми його любимо, — каже Марися Павлівна. — Хіба це менше, ніж стати кандидатом?
— Усе з нього випиває робота, за вашими стриженими зовсім часу для своїх не залишається, — тихо скаржиться Зінаїда Петрівна. — Таня ще нічого, а Максим що далі, то гірше. До уроків не присилуєш, на трійки з'їхав, тільки транзистор йому на умі, та кіно, та ще гумового човна купіть… Жахливі сцени влаштовує. Оце вона, мабуть, і є, підліткова буря?
— Переросте, — заспокоює Ганна Остапівна.
— Вимагач, егоїст пробивається — ось що страшно, — далі відверто ділиться наболілим Зінаїда Петрівна. — Прибіг, поїв похапцем, дай грошей — біжу в кіно. Хліба й видовищ — цим обмежуються всі бажання. А спробуй стримати — що він тоді витіватиме… Я вже й від Валерія Івановича це приховую, бо повернеться зі школи геть виснажений, просто аж шкода його, такий нервовий став…
— Зате на роботі — спокій олімпійця! — зауважила Марися. — І до жінок ставлення лицарське… Ні, котрась таки закохається!
Зінаїда Петрівна розуміє, що це жарт, однак хвилюється. Якби вдень, було б видно, як під квітчастою хусткою яблучка щік пашать, рум'янцем палають. Незабаром учителі рушають, віддаляючись, тануть в глибині вулиці, а її постать лишається самотньою в темряві коло хвіртки, на яку вона схилилась у своїх клопотах-роздумах… Поступово вчительський гурт меншав, то один, то другий відстав, завернувши до своєї домівки, а далі підуть Ганна Остапівна та її молодша колега Марися (вона в Ганни Остапівни квартирує), та ще, як завжди, причепиться в провожаті Берестецький, і вчительки хоч-не-хоч змушені будуть слухати веселі його теревені, різні «пікантерії» (його вислів), що ними він сипатиме, доки й виникне з темряви біля двору Ганни Остапівни висока чорна тополя.
— «Нещасне дерево, Шевченкова любове!..»- скаже Ганна Остапівна рядком поета і, торкнувшись рукою тополі, зітхне, і одразу відчуєш, що це зітхнула солдатська вдова.
Знизу, від ріки, тягне прісною весняною свіжістю, у березі між вербами, на тьмянім екрані води, чітко проступає якоїсь закоханої пари силует. Тендітні, може, навіть старшокласницькі постаті… Глибинно, весняно клекоче вода, шум течії наче зливається з шумом невидимих крил угорі, в нічному небі, де, почувається, птахи летять і летять, — повно там руху життя й загадковостей одвічних…
— Друзі мої, чи відчуваєте ви плин часу? — каже в задумі Ганна Остапівна. — Ось так він тече, летить мимо вас, і ви на щось сподіваєтесь, а щось неминуче втрачаєте, і душу вам охоплює смуток від неможливості зупинити чи бодай затримати цей невблаганний плин… Зовсім він вам непідвладний, він понад усім, тільки й того, що ось у такі ночі його почуваєш…