— Ви так говорите, Антоне Герасимовичу, — зауважив лейтенант міліції, - наче хтось, а не служба режиму найперше несе відповідальність за втечу.
— Служба режиму, товаришу Степашко, своє дістане, директор не забуде її в наказі, - ображено відповів Тритузний. — Чого доброго й мені ще на старість зіпсують характеристику своїми оргвикрутасами. А хіба ж я не товчу їм день у день, що в нас не пансіон для дівчаток, що в нас заклад спеціальний, режимний…
— То по-вашому — карцер на них на всіх збудувати?
— За кого ви мене вважаєте? Руку маю тверду, це правда. Без ніжнощів у житті обходивсь, бо самого життя не балувало. Але ж синів виростив — не ледацюг: один гарпунер, другий буровий майстер на Каспії, орден уже заробив, — тож, виходить, чогось варта моя педагогіка?
Антон Герасимович у дискусіях раз у раз вдається до цього невідпорного аргументу з синами, і чим тут заперечиш? До того ж Степашко й сам добре знає обох його синів, бо, коли приїздять улітку, старий щоразу влаштовує на їхню честь бучне гуляння на острові, співи тоді лунають над водами до пізньої ночі, і Антон Герасимович на радощах кличе до гурту кожного, хто тільки на очі потрапить…
— Не так воно все просто в житті, - веде своєї старий. — Хай там уже, на Заході, розгільдяїв патлатих нарозводили, від наркотиків зарятуватись не можуть, а наш народ, він до дисципліни звик, спартанство, суворість у самій вдачі його. Через те й товчу, що режимні школи ширше треба впроваджувати і до таких, як ми, недрюкованих, уважніше прислухатись… А то ось я скільки пропонував наростити мур, підняти його на метр або й на два, а послухались?
— Ніякий мур ще нікого не втримав, — озвалась нарешті Марися Павлівна. — Хоч і до неба вимуруйте його!
— Треба, щоб у правопорушника зникло саме бажання тікати, — переконано додав Степашко. — А загорожі нарощувати, замки побільшувати — це середньовіччя.
- І хто це говорить? — осудливо мовив Антон Герасимович. — Той, чия служба тільки те й роби, що лови їх ти акти на них складай…
— Якщо хочете знати, Антоне Герасимовичу, буду я найщасливіший у той день, коли ми зможемо і ці вже існуючі наші мури розмурувати. Щоб бар'єр квітковий навколо школи, і все. Ото буде вершина наших трудів.
«Ось таким ти мені подобаєшся», — окинула бистрим озирком Марися свого супутника і за хвилю знов сиділа серйозна, дивлячись у вікно.
А Степашко й далі гомонів до Тритузного:
— Поставимо себе на його місце: хлопець ріс, не знаючи обмежень, а ми раптом хапаємо його, накидаєм на нього сітки заборон, посягаєм на його особистість. Для нього свобода й розхристаність — поняття поки що рівнозначні, в обов'язках перед колективом він ще не бачить ніякої честі, то чому ж нас має дивувати його непослух, метанина, бунт? Навіть медики радять зважити на постійний «рефлекс свободи», що живе нібито в кожній людині… А нам хочеться, щоб у ньому цей рефлекс одразу зіщулився й завмер перед нашими правилами! Ні, в кожного свій погляд на речі… Йому тікати, а нам ловити — звичайна діалектика…
За вікнами автобуса потяглись плантації виноградників, що належать тутешнім радгоспам, за ними з'явились серед безжиттєвості кучугур жилаві низькорослі переліски, здебільшого з сосен, білих акацій та ще тоненьких тополь, які, повироставши, підуть на переробку для целюлозного, а далі знов потяглись недавно закладені виноградники… Все це наслідки зусиль науково-дослідної станції, тієї, де працює Порфирова мати гектарницею.
— Можна ж, виявляється, досягти? Скоро справжній ліс буде на кучугурах… — звернувся мовби до когось Антон Герасимович. — Уже тут, кажуть, і диких кабанів бачили, а колоністи вважали ці піски безнадійними. Та ще й ми, правду кажучи, брали на глузи цю станцію, бо, здавалось, за дурне діло взялась: розорювати, заліснювати ці мертві кучугури, де й полин не хоче рости… А вона своє довела, поприймались, бач, і соснята, і тополята… Виноград — і той приживляється…
— Не тільки приживляється, а ще й оздоровлюється, — уточнив Степашко. — Тут у них десь карантин проти філоксери: пропускають крізь нього навіть алжірські сорти… Бо піски ж ці влітку таких температур, що ніяка погань не витримує. А те, що Оксана Кульбачка посадила, — росте, дай бог!
«Як ми саджанці — так ви дітей наших бережіть», — пригадались Марисі слова, якими гектарниця звернулася до них, коли прощались на винограднику… А, виходить, не вберегли, не догледіли. І, може, шукайте втікача зовсім не в тому напрямі, де слід би шукати? Згідно з втікацькими правилами, може, обминув він свою Комишанку десятою дорогою, і марна річ, як це вважає Антон Герасимович, трястися вам сюди, ганятися за вчорашнім днем?… Та вгадай, чи діятиме він тільки так, як підказала б холодна логіка втікача, як учинив би тверезий, наінструктований розум? Електронні роботи, оті діятимуть за логікою, якщо вони коли-небудь втікатимуть, а в цього ж таки не електронне приладдя, а серце в грудях, а в серці, може, місце й для мами є? Одне слово, розтанув. Розтанув десь у своїх безкраїх, як очерети, галасвітах, що їхні й координати невідомі, - Марися мимоволі усміхнулася, уявивши повеселілого Кульбаку в недосяжності туманних його володінь… Нестерпне створіння! І яка диявольська настійливість у досягненні своєї мети! Здавалось, нарешті приручили його, прижився, ввійшов у шкільний ритм, та виявляється, що й білосніжним вашим доброжитком і навіть набутими симпатіями він без вагання пожертвує, якщо проблисне йому хоч найменша можливість перемайнути в інше буття, в оте маревне, що він його так солодко вимовляє: право-воля!