Ще там ішлося про вихователя та майстрів, які дбають, щоб тебе «довести до пуття», але тих слів він співати не став, усе повторював оце: «В нашій школі режим ох! — суровий…» І хоч, сидячи в карантині, часом навіть дратувавсь, коли пісня про режим долинала з подвір'я, одначе зараз і це, режимне, клалось йому до співу, бадьорило душу: бо ж на волі опинивсь!
Нема мурів, нема брами, тільки небо обступає тебе, польовий вітерець обвіває, - просто почуваєш, що йдеш крізь повітря! Ох і випорснув, ох і перехитрив же всіх.
Аж усміхнувся хлопець, уявивши, який там зчинився шарварок після його втечі, як лютує Саламур, креше громи на свою невдатну сторожу. Відплатив йому Кульбака за все. Жаль тільки, що й Ганні Остапівні та Марисі, мабуть, теж перепаде, до них Порфир проймається співчуттям, бо добрі були з ним, з усіх, може, найдобріші. Ну, Валерій Іванович має розібратись, що вихователі тут ні при чому, бо нема сили на світі, яка могла б удержати Кульбаку, якщо вже його душа волі запрагла!
Випурхнув за мури нарешті. Відтепер змінить своє життя, робитиме все, щоб тільки мама ніколи більше не плакала через нього. Втеча його відбувалась теж, можна сказати, під прапором мами, її образ йому сил додавав. Опинившись на території станції, найперше до парку забіг, з кущів виглянув: чи є мама на Дошці пошани? Чи, може, скинули її через сина забродника, хулігана, що аж у правопорушницьку школу попав? На місці була мама, ледь усміхалася поміж фотографіями: з одного боку Ілько Ярошенко, механізатор, з другого — Ліда-лаборантка. Полегшено зітхнулось Порфирові після цього, отоді вже й побрів, прокрадаючись кружма, до свого абрикоса… Мама, яка вона була ніжна при зустрічі з ним, яка сердечна та красива, здається, ніколи такою не бачив! Тільки б заміж не виходила, не приводила йому чужака-вітчима, бо якось пригрозила напівжартома: «А що, якби й привела? Було б хоч кому заступитися, коли більші товчуть тебе, забіяку!» Сам за себе заступлюсь, мамо, ще й вас обороню, лише не приводьте п'яниці в хату! Досі вважав Порфир, що він для матері тільки сама досада, тягар, камінь на шию. Коли з відлучок своїх вертавсь, зустрічала його перенервована, змучена, у криках, у ґвалтах: «Горе моє! Гріх мій тяжкий». А за час цієї розлуки, бач, як скучила, при зустрічі місця не знаходила з радощів… «Ти не з обману, ти — з правди», — ніколи такого від неї не чув і ніколи цього не забуде.
Блукав саме біля Тихої могили, коли до неї потяглася від пристані череда екскурсантів. Молодші, позадиравши голови, попереду йшли, а були такі, що й на милицях стрибали чи шкандибали з паличками, — видно, з лиману прибули, з грязелікарні. З усіх усюд наїжджає публіка на тутешню ропу, знають дорогу сюди шахтарі навіть десь із Крайньої Півночі, прибувають декотрі геть покручені радикулітами та ревматизмами, а, покиснувши сезон у гарячій ропі, виписуються додому іноді зовсім без милиць, полишають своє дрюччя персоналові на згадку разом із розчуленими записами в книзі подяк.
Раніше, коли прибували сюди екскурсанти, Порфир мав звичку, ув'язавшись хвостиком, теж никати за ними, бо кому ж не цікаво послухати про тих бородатих скіфів, про загадкову Гілею, а зараз при появі екскурсантів перше бажання було: дременути геть! Одначе відразу й схаменувсь: чого, власне? Кому з них відомо, що ти за один? Хіба на лобі мічено, що ти втікач?
Екскурсоводка, голонога, цибата, з напущеним на лоб чубчиком па сучасний манір, не стала відганяти Порфира, навіть осміхнулась заохотливо: можеш, мовляв, послухати, я не забороняю. Справді ж бо, розповідатиме для всіх, а Порфир до таких речей має цікавість, кортить йому знати про тих давніх людей, що насипали оці кургани-могили в степах і ходили звідси в далекі походи, а повернувшись, справляли тут свої свята, на колісницях змагались, і смагляві скіф'янки в прикрасах співали біля вечірніх вогнищ своїх, уже забутих тепер пісень.
— А ти чого не в школі, хлопчику? — звернулася до Порфира одна з екскурсанток, розвезиста тьотя в рудих буклях, у великих, від сонця, окулярах.
Чепурний вигляд Порфирів, новенький тільник та мідна бляха на ремені (та, що нею не раз хлопця було татуйовано) дали людям підставу думати, що він, певне, з училища юних моряків.
— Ти з Нахімовського, еге ж? — допитувалась кругловиденька тітуся. — Чи з мореходки?
— Я із спецшколи, — буркнув Порфир, невдоволений цією причепливістю.
— Це що воно таке? — спохмурніла розвезиста, в окулярах.
Знайшовся одразу в гурті й знавець — паруб'яга в білій кепочці, груди розхристані, волохаті.