Ви хочете від нього смирення, але чи буде воно щире, якщо й буде взагалі? Хіба ж не спробує він при першій нагоді знову вийти з своєї поразки, утвердити своє право, яким воно постає в його хай навіть викривлених уявленнях?… Зачаїлось, і тобі, наставниці, по-справжньому невідомі навіть мотиви його втечі, внутрішнє виправдання, яке він, безперечно, має для свого вчинку. Зумій увійти в цю людину, в її підглибне, потаємне, в саму структуру мотиваційної сфери, яка, звичайно ж, у нього своя і багато в чому від твоєї відмінна. Холод у насурмленім погляді. Знову й знову мусиш долати цей холод, відчуженість, яку дехто схильний вважати характерною прикметою віку, вірусом, що викликає недугу самотності й вселюдського похолодання… Сьогодні щось дуже важливе розруйнувалось. Маєш владу карати, маєш бали та оцінки — ох, замало цього! Пригадується, як Ганна Остапівна ще з перших кроків напучувала тебе: «Ви принесли сюди свої інститутські, здебільшого слушні педагогічні ідеї, а тут найчастіше треба просто людського тепла… Нічим незамінного материнського тепла до цих травмованих душ, трудних, найтрудніших…» Слушна порада, та тільки що робити, коли й тепло почуттів твоїх відкидають отакі озлобленні, баламути, що їх вам передано в кризах, на межі катастроф…
У школі він знов опиниться на вістрі подій: аякже, побував на волі, для декого — майже герой! Цілий колектив вихователів знову напружуватиме свої інтелекти, шукаючи найвпливовіших засобів, щоб розімкнути замки його настороги, мстивої недовіри. Вся педагогічна тактика й стратегія, всі ваші вчительські, зовсім-таки не волячі нерви, весь досвід ваш — в кого більший, в кого менший — будуть спрямовані на те, як наставити його на путь праведний, як із цього клубка неприборканих інстинктів, стихійних поривів, успадкованих генів та буйних порушницьких нахилів, надбаних десь на самій зорі життя, видобути людину, витворити особистість, яка відповідатиме вашим уявленням і буде прийнятною для суспільства. «Верніть людиною!..» Як вона благала тебе, ота змучена жінка, безпомічна мати, що спершу роз'ярілою беркуткою налетіла на вас, а потім тільки тихо схлипувала в тебе на плечі. Чудодійниця на своїх виноградниках, жодне чубученя там у неї не гине, а цьому, що є часткою її ж єства, її кровинкою, не змогла дати ради… Напоумте, людиною зробіть, — волала до тебе у своїй великій святій надії, і ти обіцяла, а чи виправдаєш материнські її сподівання? Хто з певністю скаже, які плоди принесуть усі ваші педагогічні зусилля, чиє око прозирне в ту глибінь внутрішніх процесів, що в дитячій душі вирують так само складно, загадково й бурхливо, як і в душі дорослого, чи, може, навіть бурхливіше? І, нарешті, чи принесуть ці ваші зусилля отой вінець, якого ви прагнете, чи стане ця дитина — та хіба тільки ця! — людиною справжньою, потрібною для інших і для себе — щасливою?
Змучене й розранене створіння защухло біля вікна. Видно, після всього почуває себе просто знищеним. І будь ти педагог із педагогів, то й тоді навряд чи зможеш йому зараз допомогти, принаймні так, як це зробила б мати. Ще в дитинстві знала Марися одну стару, до якої носили лікувати малих. Майже сліпа, руки вузлами покручені, казала, що лікує тільки тим, що муки й болі дітей здатна перебирати на себе. І щоразу, як вилікує котрусь дитину, врятує чиєсь юне життя, — сама злягає хвора, мучиться ночами… Якби ж то й тобі було дано набути таку силу найгуманнішого чаклунства — перебирати на себе чийсь біль…
Марисі знов виринає перед очима образ жінки, що зосталась на пристані з своїм розпачем і надією матері-одиначки, що з такою силою пристрасті залюблена в безшлюбне своє дитя, в оцього свого лобатого мучителя. А чим віддячить він їй? Чи вистачить у нього серця для неї, чи полишить матері на старість лише свою байдужість та холод самотності?
Впіймана, зловлена людина сидить… Наїжилось, накостричилось, лише іноді спідлоба позиркує у вікно, на річку, на дуби, що з давніх-давен де-не-де вздовж шляху позалишались. Оті самі, біля яких чатували бекети, зіркі пильнувачі, що простим оком бачили далі, ніж у біноклі, і вміли слухати тишу нічну, і по тому, в якім напрямі біжить степова звірина, вгадували заобрійний рух орди… Вони, впередзорці, як тільки було помітять небезпеку, запалюють смолу в бочках, прив'язаних угорі на дубах, подають сигнали від бекету до бекету, аж на Хортицю. Не ловили гав, зірко стояли на чатах, а він, бач, автобуса не зачув, отак по-дурному попався…