зовсім не означає, що в нього назавжди; зникло синівське почуття.
— А була ж між нами взаємодовіра, дружба яка була…
Архітектор сидів у задумі, в прибитості. Валерій Іванович ще від першої зустрічі перейнявся симпатією до цієї людини Довелось тоді. порушити навіть деякі формальності, коли архітектор сам привіз здавати синка, вичерпавши всі власні засоби впливу. Вже тоді хлопець виказував свою черствість до батька: коли його відправляли в карантині, він навіть не попрощався і, ніби навмисне, залишив на стільці в'язані домашні рукавички, як здачу батькові за все.
Довго слухав того вечора Валерій Іванович сповідь архітектора, і боляче було чути, як раз у раз зривається в стражданні голос цієї мужньої людини. У війну був пілотом, літав на винищувачах, після війни взявся будувати, хотів, щоб і син змалку пройнявся його пристрастю. Батьківські зусилля архітектора викликали тільки повагу, про такого не скажеш, що він недостатньо боровся за своє дитя. Коли дізнався, що хлопця затягує злочинне товариство, не вагаючись, пожертвував посадою, становищем, сам попросився перевести його па периферію, хоч для столичного архітектора, зв'язаного, крім того, роботою на факультеті, піти на такий крок не так було просто… Обрав для мешкання одне з південних міст, сподіваючись, що, змінивши мікросередовище, убереже сина від згубного впливу. Одначе батькова жертва виявилася марною, бо й на новому місці заявилися протоколи про розтрощені вітрини та непоясненне дитяче бродяжництво, яке спонукало хлопця й тут змінювати тепло домівки на ночівлю десь по шкільних горищах та в залізничних цистернах. Звісно, теплом батарей не заміниш тепло сердець, якого шукає маленька людина. Та хіба ж бракувало йому батьківського тепла, турботи, уваги?
— Були в: нас хвилини інтимності, взаєморозуміння, — тихо зізнався архітектор і почав згадувати про ту золоту пору життя, коли син, ще зовсім маленький, перед сном, бувало, кличе, йди ляж біля мене, татку, розкажи, які ти міста збудуєш та в яких будинках житимуть люди майбутнього… І хіба ж не для нього жив, думав, проектував? Усі найкращі пориви душі були доти нього, на всій батьковій праці мовби лежала йому мовчазна посвята…
— Нам, поколінню, за яким фронти і нестатки, хіба де природно було бажати, щоб хоч діти наші виростали серед краси й комфорту, щоб і душею були вони кращі за нас! Якщо я проектую кінотеатри, стадіони, житлові масиви, якщо день і ніч думаю про оті самі, по-газетному кажучи, сонячні міста майбутнього і навіть беруся зводити їх, то найперше це для нього, для таких, як він, адже в ньому моє майбуття, моя людська безконечність… А виявляється, все це йому ні до чого, він чимось іншим живе. Хто міг сподіватись, що з ніжних дитячих рук камінюччя летітиме у вікна батькових новозбудованих кварталів? Звідки цей потяг завдати найболючішої рани самій найближчій людині? Звідки вона взялася, саме ця ваша диявольська «проблема підлітка»?
Валерій Іванович посміхнувсь.
— Проблема ця існує тисячоліття. Ленін колись зауважував, що виховання — категорія вічна… І ці наші клопоти, вони старі як світ… — У напівжартливому тоні Валерій Іванович почав цитувати когось: — «Ти, який бродиш без діла по людних майданах… через те, що ти поводишся не так, як личить людині, серце моє мовби обпалено алим вітром… Своїм непослухом ти довів мене на край могили…» Думаєте, хто нарікає на свого безпутного сина?
— Хто?
— Від. шумерів долинає такий зойк. На їхніх глиняних табличках знайдене цей навіки закипілий батьківський стогін… Давні єгиптяни теж нарікали, що молодь нікудишня і що вона погубить світ. А ви питаєте, звідки наша «проблема підлітка».
— Чому ж ми так недалеко пішли від шумерів? Чому цих «трудних» дедалі більшає, і то повсюдно, по всій планеті?
— Я дивлюсь на ще не так песимістично. Ці «трудні», прикрі, нестерпні, вони все ж тільки винятки серед легіонів наших славних школярчат. Розумію, що батькам «трудних» від цього не легше…
— Ну, а причини? Якісь таки ж є? Може, причиною вік електронний, вік стандартів, що намагається стандартизувати й нас самих? Може, це він викликає таке сум'яття духу і цей здебільшого навіть неусвідомлений спротив юних душ — душ, з-поміж нас найтонших і найвразливіших?
— Причини відхилень від норми щоразу бувають конкретні. Батьківське невміння чи небажання знайти з дитиною душевний контакт — від цього найчастіше зароджуються всі бурі конфліктів та правопорушень…
— Я приймаю це як докір, — сказав архітектор, і обличчя його пересмикнулось, але тільки на мить, далі йому знов повернувся мужній, переболений спокій. — Ви маєте право зараз говорити мені будь-що, і я не зможу вам заперечити. Адже я зазнав поразки. Більше того, я сам прийшов до вас із цією поразкою. Так, не зумів. Єдину дитину змушений передати на довиховання вам, по суті, стороннім людям…