«Які ж ми сторонні! — хотів був заперечити Валерій Іванович. — Коли ваші драми нам спати не дають…» До того ж і в нього вдома теж, здається, поступово, та все ж назрівав оця клята «проблема підлітка». Син уже такий, що не візьмеш його на коська, не понесеш у себе на шиї в степ надвечірній, щоб запам'ятав, щоб душею вбирав, як палає за Дніпром трояндовий захід. Чомусь дедалі частіше уникає твого товариства, кудись біжить, спішить, матері за всі турботи відповідає грубощами… А ти повинен ось тут давати рецепти, поради іншим… І чим цю людину втішити в її, може, найтяжчому горі?
— Скажіть, Валерію Івановичу, — нахилившись, зазирнув йому в вічі архітектор, — це криза тільки вікова? Чи справді він це переросте? Чи таким і зостанеться — втраченим назавжди?
— Наша професія велить нам вірити й надіятись, — сказав після паузи Валерій Іванович. — Бо навіть якщо перед тобою істота дрібна й нікчемна, ти й тоді подумай, що її знікчемнило, спотворило і яка може бути рада. Але ваш до таких не належить. Гена чутливий, багато в що вмислюється, він не може бути безнадійним. Та ось хай вихователька скаже…
До них розгонистою ходою саме наближалась Марися Павлівна. Підійшла сердита, різко звернулась до відвідувача:
— Це ви батько Гени Буткевича?
— Так, я.
— Чого ви приїхали? Ще більш травмувати? Після минулих ваших відвідин у нього температура піднялась…
Обличчя архітектора враз пересмикнулось, як від удару, і за мить знов оповилось спокоєм витримки. Марися мимоволі задивилась на це обличчя — бліде, чисте, одухотворене… «Є в ньому щось мужнє, шляхетне, воно позначене карбом величі…» Не дратував її навіть цей сивий чубчик, підстрижений на юнацький манір… А надто очі: великі, виразисті, вони були повні синьої краси й незникаючої туги, тільки вони й виповідали Марисі глибоке внутрішнє страждання цієї людини. «Так, ти маєш право говорити зі мною навіть таким тоном, — ніби чула від нього, — маєш право й вигнати мене звідси, бо я переможений…»
— У нас розмова якраз про Гену, — сказав Валерій Іванович. — Йому, здається, найбільше зашкодила на певній стадії сліпа любов батьків, зокрема, те, що його вважали вундеркіндом…
— Він справді щедро обдарований, — сказала Марися Павлівна. — Ви ж чули, як він Шопена виконував, скільки вкладав душі! - І, запалившись, розповіла, як уважно стежила за його натхненною грою, за такою багатою гамою почуттів, що під час концерту то хмарили, то осявали бліде, одухотворене обличчя її вихованця. — Він після того концерту став мовби добріший, самозаглибився, відтанув у своїх почуттях, — очевидно, це музика так діє на людину… Тепер знов доведеться починати з азів. Те, що вдалось досягти, ви знов руйнуєте своїм візитом, пробачте мені цю різкість…
— То що накажете мені робити?
- Їдьте й не приїздіть, доки вас не покличуть. Адже і тут, як у шпиталі: маємо справу з людьми обраненими, з потерпілими, дарма що ім'я кожному з них: правопорушник.
— Ще одне: яка ваша думка про мого сина?
— Надто він піддається впливам, легко опиняється під рукою в тих, кого психологи називають «неформальний лідер», інакше кажучи- заводій… А загалом Гена — славний хлопчик, тонка натура, я вірю в нього. Він здатен на неабияке. Хто знає, може, в ньому зріє новий Шопен!.. Бо ж міряти людину маємо не по її падіннях, а по її висотах — отам буде її справжність.
Категоричність її тону викликала усмішку Валерія Івановича. А коли Марися вже попрямувала до корпусу, поблискуючи тугими своїми литочками, Валерій Іванович з веселою гордістю пояснив архітекторові:
— У нас в колективі про неї кажуть: «В малому тілі- великий дух»… — І додав примирливо:- Не ображайтесь, що вона так налетіла на вас. Зрештою — з добрих намірів. Вдача.
— Вдачею вона, по-моєму, й сама правопорушниця, — мовив серйозно архітектор.
А коли він зібрався зовсім залишити територію школи, біля прохідної під аркою його ще раз наздогнала Марися Павлівна. І не сама — за руку тримала Гену Буткевича, свого вихованця… Підвівши, рішуче штурхнула хлопця батькові навстріч:
— Вибачся!
І Гена, слова не кажучи, спрагло припав, притулився щокою до батькової руки.
…Нескоро, нескоро дізнається він, що це була їхня остання зустріч. На високому крутогорі, що його скільки літ уже підмивають хвилі штучного моря, та все не можуть розмити, на самій вершині степового пагорба, звідки видно півсвіту, буде знайдено надвечір сивочубу людину, навіки застиглу за кермом автомобіля. Навкруги степ буде, і води сяючі, і небо в багряних вітрилах заходу… І ніхто ніколи й не скаже, від чого могло розірватися серце: від гніву? від туги? від любові?