Син для Ганни Остапівни — найбільша відрада, ним живе, ним гордиться. І хоч далеко він, і служба така, що все може статись, і переживання постійні для матері, зате коли озветься ось, як сьогодні, то це щоразу для неї свято. Перечитує Ганна Остапівна телеграму, і ледь помітна усмішка їй не зникав, і очі повні мовби тихої музики… Людина стійкої внутрішньої злагоди, Ганна Остапівна й на Марисю впливає заспокійливо, не раз у часи сумнівів вона підтримувала молоду вчительку своєю увагою й материнською добротою. Іноді Марисі думається, що й сама вона через багато-багато літ стане теж такою.
Коли сіли обідати, Марися запитує несподівано:
— Хто вас виховував, Ганно Остапівно?
— Найперше батьки.
- І якої педагогіки дотримувались?
— Проста була їхня педагогіка. Знала я, дочко, за ними принаймні три чесноти, що в народі досить поширені… Перша, що трудились обоє весь вік. Друга, що по правді жили. Ні на кого наклепу не зводили, ні обмови, вуста свої ніякою брехнею не опоганили… А третя, що вірно між собою любились. Ото вони й були для мене взірці, моральні наставники…
Якийсь час мовчали обидві. Потім Марися спитала:
— А далі?
— Далі саме життя взяло в круті свої жорна. Вчителювати прийшла в часи трудні, коли вогняна боротьба отут лютувала повсюди в цих краях, скирти, стайні горіли ночами, а по степах коні блукали бездомні, з фанерними дощечками на шиях: «Хожу-блукаю, созу шукаю»… Ох, було, було…
І знов (уже не вперше) чує Марися про ті далекі роки, коли вчителювала Ганна Остапівна в маленькій степовій школі, де печі доводилось кураєм топити, і хоч ні електрики, ні радіо ще не було, але й там, в осінніх вітрах, у негодах, ця жінка почувалась щасливою, бо вдвох були, удвох… Школа тісна, гасові лампи, заняття в три зміни, і шляхи розбагнючені так, що на довгі місяці ніякого зв'язку з зовнішніми цивілізаціями… Однак працювали з радістю, не скаржились, ще й пісень вечорами співали хіба ж так!..
— А тепер глянеш: і Палац культури, і траса під вікнами, а воно приїде з своїм дипломом, та ще й носом крутить, вичікує, як би перескочити кудись поближче до барів та ресторанів, — обличчя Ганни Остапівни на мить хмарніє. — Чи згадати, як цю школу ми створювали: ще досвіду нема, страшно. Правопорушники ж! Таких ще в нас не було, ми для них троглодити, вони для нас зарізяки, яких маємо на кожному кроці остерігатись… Недовіра, взаємний острах — боїмося ми їх, а вони нас. Спершу шестеро всього було, а потім цілими партіями почали їх завозити з різних областей. Та все такі — на людей не схожі: в болячках, немиті, замурзані, в кишенях цигарки, карти. Одного вечора ціле вогнище з їхніх заяложених карт розпалили. І силоміць не відбирали: кожен сам підходь і кидай, якщо совість заговорила… А зате пізніше… Іду якось містом, коли хтось гукає: «Ганно Остапівно!» Кому це я, думаю, тут потрібна… Юнак підбігав такий радісний, в куртці шкіряній. «Невже не впізнали? Це ж я, Зозуля! Що з картами не хотів розлучатися… Зараз на судноремонтному». Завів до павільйону, та ще й морозивом пригостив…
Усміхнулась Ганна Остапівна при тих згадках, примовкла, а Марися тим часом уже прибирала зі столу.
Тільки були зібрались обидві сісти за учнівські зошити, як за вікном просигналив мотоцикл, почулися знайомі кроки на веранді… Жінки переглянулись весело. Так і є: з'явивсь на порозі власною персоною Костя Степашко, як завжди, підтягнутий, сухолиций, в доброму гуморі.
— Кажуть, десь тут іменинниця проживає? Вручив Ганні Остапівні букетик троянд у целофані, поставив на стіл пляшку червоного угорського — «Бичача кров»… Марисю Павлівну запитав, чи не втік знову від них Кульбака…,
Вона аж губки сердито надула:
— Звідки таке припущення?
— Та ось тільки що до мене один з лісосмуги вибігав, чистісінько ваш Кульбака…
І щоб розважити вчительок, Степашко з гумором почав розповідати свою пригоду. Мчить оце він грейдером, поспішав сюди зі швидкістю людини, яка квапиться на побачення, і раптом чує гук з лісосмуги: «Стій! Стій!». Голосок дитячий, вимогливий, довелося зупинитись, бо, може, що сталось… Підбігав до мотоцикла пацанок, викапаний тобі Кульбака, на голові в нього кашкет міліцейський — батьків чи братів!.. Десь там з кущів визирають ще кілька пастушат, стежать, як їхній вожак поведеться… А цей, видно, сміливець, зовсім по-бойовому звертається: «Дядьку міліціонер, покажіть свого картуза!» — «Нащо тобі?»- «Будь ласка, ну, покажіть». Що вдієш: скинув, показую, а воно взяло, подивилося й розчаровано назад повертає: ні, каже, це не те… «Та що ж ти хотів?» — «Я, — каже, — хотів перевірити, чи підкладка у вашому картузі, як у моєму!..» Отак розіграли, бестії малі, блюстителя порядку…